у ще цікавішій іпостасі:
Природа дала мені дар в золотому відерці –
Красиве обличчя дала і красиве тіло,
Природа дала мені хворе серце,
Щоб дужче воно за людей боліло.
І дивную жінку дала мені доля,
Нерозумну і злу, але дуже красиву,
Щоб я виходив на засніжене поле,
А бачив спалену Хиросиму.
Цитую ці віршовані скалки знов-таки з пам’яті, бо маю великий сумнів, що вони десь збереглися. І ось тут про мій гріх. Студентом я замість друкарської машинки придбав магнітофон «Весна», портативний, але ще не касетний, і записав на одну бобіну й оту поему прямо з його голосу. Читав він свої вірші напрочуд гарно й виразно, майже артистично. Але не театрально. Він не любив пафосу. Читав приглушеним оксамитовим голосом без крику й епатажного надриву. Записати – то я записав, та от не зберіг. Усі ті магнітні стрічки десь покоцюрбилися разом із голосами «бітлів», Висоцького і Чеслава Нємана… У добірному товаристві я зберігав його голос, який і зараз відлунює мені з далекої далини. Куди воно все щезає – оте загублене, втрачене, спалене, замислене, але недописане? Може, його десь у небесах акумулює Абсолютний Розум, щоб згодом передати комусь іншому, запаливши ще одну Божу іскру?
Згодом я знайду відповідь на це запитання у вірші самого Віктора Положія. Та поки що по пам’яті згадую його окремі рядки, не наважуючись цитувати набагато складніші, виклично модерні строфи про «кібернетичного кролика» чи «залізного удава», який виповзає з більма телевізора. Строфи, які так і не побачили світу. Так само тривалий час було і з його прозою, на яку в пустельні сімдесяті роки дивилися, «як в афішу коза», і, щоб не задихнутися від мовчання, йому доводилося шукати якогось компромісу між білою вороною власного «я» і чорним воронням їхнього «ми». Але навіть на початку вісімдесятих його роман «Попіл на рани», повісті «Відпустка з відвідинами близьких», «Розшарування», «М’яч», «Жив-був Іван» вирізнялися суворою чоловічою інтонацією, мовби зумисне протиставленою нашій надто ліричній і надміру кучерявій прозі. Я неоднозначно ставився до повісті «Жив-був Іван», але й досі, через десятки літ, бачу, як Павло Штик гримнувся з коня на землю, і на одній його нозі тріснуло галіфе, а від другої відстебнувся протез…
Потім ще були цікаві книжки «Човен у тумані», «Сонячний вітер», були престижні літературні премії, переклади чужими мовами, було визнання, і було те, що грамотні люди називають творчими злетами. Я не люблю цих крилатих слів, бо вони передбачають неминучі падіння. У Положія падінь не було. Він талановито втікав од них у внутрішню еміграцію. Можливо, найприродніший стан українського письменника. І тоді ми з ним бачилися дуже рідко. Під час однієї такої зустрічі (останньої!) Віктор сказав: «Найтяжче писати тоді, коли вже знаєш, що і як треба писати».
Та я знав, що він пише – пише глибоко, чесно й суворо, бо інакше Положій просто не вмів, бо він справді відав, «що і як» треба робити не лише в прозі.
