соснах, ми гомоніли до смерку. Про Тютюнника і Земляка, про Шукшина і Астаф’єва, Довженка і Тарковського, а найбільше він говорив знову ж таки про свої Пологи, про той куточок Запорізького краю, який випровадив його у широкий світ, але й від себе не відпускав, не відпускав…
Господар діставав з льоху домашнє вино (він його сам робив, хоча до спиртного був зовсім байдужий), – оце з яблук, оце зі смородини, – і на душі було світло й погідно, і здавалося, що попереду ще тисячі й тисячі отаких днів, попереду – вічність. Тоді я не знав, що з отієї вічності Олександрові Сацькому залишилася крихта, що невдовзі гримне Чорнобиль, і ми, кияни, похапавши на оберемки дітей, кинемося наосліп хто куди, і того ж чорного року відійде за обрій скорботи мій старший товариш.
А того березневого дня на прощання він подав мені пучечок пагонів:
– Постав удома у воду. Це форзиція. Через день-другий спалахне жовтим цвітом.
Так воно і було… Ясний жовтий цвіт. У народі його називають золотим дощем.
І тепер, як тільки надходить рання весна, ще несмілива, ще молоденька, яка тільки-но пробивається крізь мерзлоту, а ще коли десь побачу, як засвічується кущ форзицїї, завжди згадую Олександра Сацького. І хоч душу огортає жовтий смуток, хочеться працювати, хочеться щось робити…
Розмова з Тарасом Мельничуком, почасти ним же записана та доповнена рукою поета місячної ночі
Бачу. Він лежить на підлозі у найменшій кімнаті Ірпінського будинку творчості й хапливо записує на окрайцях паперу слова, що линуть до нього десь із неба. А може, летять від самого місяченька, якого він так любив, що рука сама тяглася до пера, коли той засвічувався у небі. Він худий, довгочубий, бородатий, сивий, схожий на мольфара чи й самого Саваофа. На зібганій постелі сидить, як пані, кицька на ймення Катруся й не зводить здивованих очей з поета, котрий уже знемагає від повені місячного сяйва, від повені слів, до яких він промовляє уголос:
«Годі! Я вже не здужаю вас записувати, ходіть собі далі, а мені дайте спокій».
Але слова не слухаються його й рівно лягають на папір з-під змореної руки, як лягає зерно в розпушену землю з твердої долоні сівача. Бо це були слова, суджені Небом тільки йому, Князеві Роси, і вони знаходили його на землі повсюдно, знаходили й там, за сімома тюремними мурами, куди не міг зазирнути навіть місяць.
Тараса Мельничука кидали за ґрати двічі, та, власне, усі свідомі літа його ловив і ловив цей світ – і то не лише у філософському, сковородинівському сенсі, а в прямому значенні цього слова.
Він уже був лауреатом Шевченківської премії, а не знав достеменно, чи реабілітований, чи ні, бо ті, хто гнався за ним усе життя, й далі правили світом і реготали на згарищі його батьківської хати.
Так випало, що якраз після вручення Тарасові Мельничуку Шевченківської премії в березні
