тут кісткою в горлі.
Дух цього демонічного генія витає у суворій Тютюнниковій прозі, заперечуючи все нице й потворне, все те, що викликало у ньому спротив і пекельний сум. Пекельний сум і муку, яка виморювала його сили, але живила у ньому творця.
Я не можу дивитися в його зболені очі й мовчу. Мені соромно.
– Чому ти спитав за нього? – якось ураз насторожився Тютюнник.
– Та… Просто так.
– Не бреши! – пропікає мене вимогливим поглядом.
– Не варто про це й говорити.
– Ні, якщо вже почав, то кажи.
І я переповідаю йому розмову з редактором. А що тут, власне, приховувати? Хай знає, що бувають ще й такі «умови конкурсу». Я ж не прошу, аби він дав графоманові премію.
Тютюнник довго мовчить. Він спантеличений. Але не злий. Демон заперечення ще не вселяється в нього. Тютюнник, здається, здивований чи навіть приголомшений тим, що, виявляється, може скластися ситуація, коли високопосадовий функціонер залежить від нього. Григір добре знає і те, що таке для людини власне житло. Сам набувся по чужих закапелках, по тісних кутках, а путньої хати не мав до смерті. Жив із дружиною та двома синами у двох суміжних дрібних комірчинах, прохідна правила йому і за робочий кабінет. Бачив він і мої наймані закутки на чужих смітниках. Однією з причин його постійного самоспалення було те, що чужу біду він сприймав чи не гостріше, як свою власну.
– Тю! – вигукує Тютюнник і додає: – Сказав я перший склад свого прізвища. Це інтер-р-ресно! Але ж немає там жодного живого слова!
– Ну, то й годі про це.
– А може… що б же його таке придумать?
– Забудьмо, – кажу я і повертаюся до Ашота. – Ахпер-джан, єркугат коньяк бер, хиндрем[1].
Григір принципово не торкається чарки. Він думає.
– А що, коли сказати, що премію дадуть, вони тобі – ордер, а ми тоді р-р-р-аз! – і назад премію, – міркує вголос Тютюнник. – Ні, не те! А що… коли справді дати заохочувальну…
– Але ж потім треба видавати книжку.
– А ми переграємо. Скажемо, що заохотили премією до подальшої праці, а на книжку рукопис поки що не тягне, га?
– Це ж не сільський початківець… З такими хлопцями це діло не пройде.
– Справді. Не те! – погоджується Тютюнник. – От же ж і приключка. Слухай, а може, нам переписати цю сірятину наново?
– Не те! – вставляю замість Тютюнника його улюблений вислів.
– А може, вони тобі хату, а ми їм…
Уже й не згадати усіх тих відчайдушних варіантів, які вимудровував того вечора Григір Тютюнник, і врешті-решт він так себе розпалив, що в нього ось-ось мав уселитися демон заперечення.
– Ніяких премій, ніяких квартир, – «самозречено» сказав я і докинув ще одне його улюблене слівце. – Баста!
Я взяв чарку і, «битий горем», вихилив її до дна.
– Немає
А принеси-но, братику, ще два коньяки.
