як мені було боляче, коли оту свою «книжку» довелося зжувати над рукомийником. Кажуть, рукописи не горять. Брехня! Не кажіть мені цих слів. Одне й те саме не напишеш, як не ступиш двічі в одну ріку.
– 1976-го тебе звільнили під адміністративний нагляд. А через два роки знову був суд. Репресивні органи часто вдавалися до різних провокацій, аби політичне судилище замаскувати під кримінальне. Здається, так повелись і з тобою?
– Атож. Дали мені в зуби в сільській забігайлівці. Спровокували бійку. Свої ж таки, місцеві. І почалося судилище. На мене полювали, як на вовка. Я ще два тижні переховувався в зятя. Потім приїхала міліція, знайшла до всього закваску на горілку. Цькували з усіх боків. Гей, чоловіче, коли тебе поставлять до стіни, не сподівайся, що хтось заступиться. Несправедливість убивала мене. Ти от питав, що найтяжче в неволі. То це вона, несправедливість. Видиш, Василю, багато людей знало, за що сидять. Уже там, серед кримінальників, пам’ятаю, один танцював, примовляючи: «Я помстився, я двох убив, як псів, їх немає, вони там, а я танцюю по них, а не вони по мені». А що я? Я хотів людям тільки добра. Моя поезія була передчуттям лиха для світу. Тільки поет володіє таким передчуттям і здригає совість народу. А з другого боку – це жебрак, з якого сміються. Бо якщо він не слуга, то ніц не має. Лише віддає. Поет – це ще й предтеча, а предтечам, як відомо, відрубують голови. Хіба Стусові не відрубала голову комуністична імперія за те, що він провістив її загибель. Поет – вічний бунтар, навіть за влади золотої. Поезія для поезії – це гарно, це зовсім неважко. Але ж є біль. Найбільший біль у моєму серці – це Україна. Видиш, як сталося: те, що для мене найдорожче, стримить ножем у моїх грудях. Україну я не можу забути ані на мить. Якби я мав можливість стати проти вандалів зі зброєю! Ти не дивись так на мене, не думай, що я тільки для віршів народився. Я жорстокий. Але в часи УПА я був маленький, інакше був би там. Жаль, спізнився. Доля. Так вона вирішила. Знаєш, іноді я сердитий на бандерівців. Часом мені здається, що в наших Карпатах ніяка сила не могла нас здолати. Є такі гори, такі скелі, де вдвох треба йти тільки поруч, бо зірвеш камінь на того, хто йде позаду. Не вистояли. Бо й серед нас були зрадники, покручі і перевертні. Правду кажу тобі, що з шести років я мріяв про зброю. Видно, я живу не в своєму часі. Чи не вписався в нього. У моєму роду вбивць не було. Але, чоловіче, я бачив на цьому світі стільки жорстокості, що на біса мені моя порядність? А скільки було на сім світі убивць, на яких ніхто й пальцем не показав. Пам’ятаю, на зоні був один добрий такий дідо на прізвище Опанасенко. Із бульбівців, уже відсидів двадцять три з половиною роки. Лишилося ще півтора. Старий постійно перевиконував норму, хотів заробити собі на волю. Жити хотів. Ми ще на нього гнівалися, бо і нам норму піднімуть. А дідо впертий! Однієї ночі мені приснилося, що в мене на руці зупинився такий великий-великий годинник. Я прокинувся, кажуть: «Опанасенко стратився». І хто й коли покарає отих, що навік зупиняли годинники ближнім своїм, хто й коли нам пояснить,
