здогадається, що в цьому вірші Римарук понад головний зміст (кожному своє) позначив легеньким маркером відразу аж три мої романи, які він друкував у «Сучасності» і які потім видавала «Кальварія» за його редакцією. Образ пернатого одуда – з «Крові кажана», дармовис (із чеченським самотнім вовком) – з «Елементала», а з «Ключа» – ще й видавець Петро Мацкевич, у чиїх руках побрязкують ключі від «Кальварії».
Була, була, знаєте, така якась особлива лукавинка в цього «хитромудрого ідальго», котрий, іноді, мовби граючись із читачем-інтелектуалом, міг провести, як у шахах, сеанс одночасної гри на двох шахівницях в одному вірші, причому обидві партії виконувалися «на рівні вічних партитур». Але то вже був найвищий пілотаж, підвладний лише посвяченим, причетним до таємного поетичного Братства, до якого належить і найближчий товариш Римарука, авжеж, «поет у повітрі», Гера, Василь Герасим’юк; він безпомильно впізнав у підземеллі мого Мотрониного монастиря Ігореву «Сльозу Богородиці».
Однак марнотою є кволі спроби зазирнути в таємні безодні поетового слова, а якщо чесно, то іноді навіть лячно. Одкровення завжди страшні, ще від Іоанна. А Ігорева поезія, повна знаків і символів зі Святого Письма, із християнського осягнення людського Різдва і Смерті, часом пробирає не лише до серця, а й до холодного поту.
Небесних зв’язкових
я так благав: верніться! –
Та празниковий день
блищить, немов п’ятак…
Обпечені вуста: цигарка й плащаниця.
Я знав, що буде так.
Даремно приміряв перстені, маски й лиця.
Однак повзе навспак зодіакальний Рак.
Даровані труна і древня плащаниця…
Я знав, що буде так.
Навіть смерть його овіяна тайною (не таємницею), як і личить великому поетові. І вже геть приголомшує те, що, живучи в Києві, він задовго, майже за десятиліття до «дати на хресті» з абсолютною точністю напророчив собі в «Кальварійському сонеті» (1999 рік) і львівську Ґолґоту, і фатальне «спіткнуся на бруківці», й останнє пристановище на Личаківському некрополі у Львові.
«Я ЗНАВ, ЩО БУДЕ ТАК». Господи, звідки?
Але мені хочеться згадати Римарука весело («Як весело бути поетом і лохом…»), згадати, як він тихо й проникливо співав, особливо лемківські пісні («Штири фраїрочки», «Моя мила шудри-тудри, же я п’ю», «Венко, венко червоне…»), хочеться згадати, як у «Купідоні» на Пушкінській він грав на більярді «американку», як любив запивати оковиту грейпфрутовим соком, як у гідропарку на свій день народження частував товариство шашликами усіх ґатунків, недбало струшуючи цигарку на свою білосніжну, як янгольське крило, маринарку, як курив кальян, як у часи цигаркового дефіциту подарував мені люльку, як не минав жодного жебрака, не кинувши йому гривню; згадати, як він, митець високого чола, залюбки, без снобістської упередженості ковтав детективи, як ми з ним подорожували по світу й одного разу приїхали в Крим, у Ялту, на якийсь книжковий фестиваль, а там нас зустрічав військовий оркестр, що видимав із труб бравурні чужі марші. Тоді Ігор, – тільки він так умів, – підійшов до найпузатішого
