лисий.
Й ось він сидів, як ідіот, і міліграмовими ковтками цідив крізь зуби остигле пійло. Сердито кидав «Зайнято» на запитання, чи вільно біля нього, і вперто чекав – а роздратування все наростало. Давно випили каву дівчиська, котрі стояли перед його клієнтом, а сам Середа мов у воду канув.
Зрештою лисий зрозумів, що Середа не повернеться, тож квапливо випив каву з другої чашечки й швидко рушив до виходу з кав’ярні. І вже надворі, вдихнувши свіжого повітря, подумав: а що як цей хлопчисько відмовиться? Тоді даремно він переконував шефа, що до Львова треба їхати йому, а не Кугинцю, хоч той славився феноменальним умінням спілкуватися з людьми.
Лисий раптом відчув, як на лобі виступили бісеринки поту. Клята фізіологія – він потів завжди, коли хвилювався. Від шефа, або, як його позаочі називали всі у Вербівську, Принципала, наганяй буде добрячий. Бо цей хлопчисько потрібен Принципалу. Вказівку підшукати серед майбутніх випускників економічного факультету цього інституту не просто здібного студента, а такого, який би, ще навчаючись, подавав якісь ідеї, він отримав ще на початку осені. Кугинець уже їздив сюди, познайомився з деканом і вибрав серед запропонованих йому кандидатур Середу. Декан, щоправда, попередив: хлопець мріє залишитися на факультеті. Вирішено було познайомитися з ним особисто. В останній розмові шеф відкрив карти – Середа потрібен йому для кооперативу, який вони мають, згідно з новими віяннями, організувати у Вербівську. Він зрозумів – фактичним власником кооперативу буде, звісно, Принципал. Шеф наказав не скупитися на обіцянки – і житло, і висока зарплатня. Чомусь йому потрібен саме випускник. Й ось – така придибенція… Куди ж побіг цей сморчок? А раптом, у разі невдачі, Принципал довідається, що не заради знайомства з Середою він, Рамінник, так прагнув до Львова?
І тут зі зловтіхою лисий подумав, що саме цього він щоразу таємно бажає, щойно вибирається до Львова. І не лише через Таїсу. Це місто притягувало його, як магніт. Коли він одного разу вийшов поблукати старовинними вулицями, то несподівано відчув бажання зникнути, розчинитися серед кам’яного громаддя в одному з древніх, захаращених усіляким мотлохом дворів.
Тепер він подумав, що так би й зробив, якби це був не він. Якби хтось інший. Хтось інший, хтось інший…
«У мені, виходить, живе потреба бунту, – ледь усміхнувся лисий. – Потреба бунту? Проти Принципала?»
Він оглянувся. Довкола снували люди. На вулиці стояло кілька довжелезних черг. Він підійшов до однієї з них і побачив, що дають апельсини. Друга черга зміїлася аж у дворі магазину з написом над входом «Електротовари». Рамінник пройшов далі й зрозумів, що ось-ось його обсяде нудьга. Іноді вона прокльовувалася й у Вербівську, і тоді він кожною клітинкою тіла відчував, що старіє, а значить, втрачає саме ті якості, які й цінував у ньому Принципал.
Рамінник ішов і йшов вулицею, а коли вона закінчилася, перебрався на іншу, таку ж вузьку, закуту з обох боків кам’яницями. Місто наче й справді поглинало його, заманювало
