про що, звісно, ніхто не знатиме, а по її закінченні він зорганізує для неї квартиру в такому-то місті. Місто пропонувалося те, де практикантка навчалася або звідки вона була родом. Принципал казав дещо про свої зв’язки у тому місті, називав імена. Ба більше: розповідав, як люба дівчинка зможе його, такого собі закоханого Івана, скомпрометувати, якщо він її обдурить, не дотримає слова. Така відвертість обеззброювала, і практикантка згоджувалася. Відмов майже не було. «На те ми й психологи», – загадково всміхався Кугинець. Рамінник розумів, що є у них якийсь спосіб чи й принцип відбору. Втім, головним було те, що слова свого Принципал дотримував, квартиру коханка одержувала. Зв’язки у шефа справді були великі. Дуже великі як для районного керівника.
От і тепер дівчисько сиділо в кріслі, нахабно виставляло гарненькі ніжки й не менш нахабно дивилося на нього, Рамінника.
«Знаю, ти слуга», – казав той погляд.
Уже на той час не одну він перебачив і практикантку, і не практикантку на цій дачі, вели вони себе по-різному, запобігливо чи, навпаки, виклично, соромливо й безсоромно. Ця ж поводилася так, наче жила тут давно, наче і вона до всього, що було на дачі, зокрема й до господаря, звикла та сприймає як належну необхідність його присутність тут, де вона, може, й не господиня, а щось незмірно більше й цінніше.
Вони побесідували, випили, побили трохи м’яча, тоді прийняли душ. Усе було майже як завжди – і щось не так. І це «не так» злило Рамінника з кожною хвилиною все дужче.
Він відбивав м’яча, бігав за ним у ліс, коли дівчисько заганяло його туди кілька разів, здається, навмисне – може, насолоджуючись його слухняністю. Десь на разі третьому чи четвертому, відшукавши м’яча під кущем, він постояв трохи з ним у руках, тамуючи бажання закинути ще далі. Але то було миттєве, може, кількасекундне бажання. Звісно, він виніс їм і м’яча, і свою усмішку. Але усмішка була не силувана, а щира – щойно він побачив це кляте мініатюрне домашнє звіря, звичайне, ну вродливе, ну що там ще, коханку, підстилку чергову Принципалову, як йому захотілось усміхатися.
Принципал скомандував приймати душ. Настав момент, коли вони опинилися вдвох з дівчиськом у тій зі смаком умебльованій кімнаті-вітальні. Він стояв біля вікна, уперше не знаючи, про що говорити з жінкою. І раптом відчув на плечі легеньке тепло. Повернув голову – її обличчя майже торкалося його плеча.
«Яка ж вона маленька», – встиг подумати Рамінник, перш ніж почув її стишений голос:
– Заберіть мене, будь ласка, звідси.
«Нічого собі поворотик», – подумав.
– Із задоволенням, – сказав уголос. – Якщо Іван Данилович дозволить.
– Ви мене не так зрозуміли, – мовила вона. – Я хочу, щоб ви забрали зараз же. Поїдьмо, доки він миється. Я вас дуже прошу, заберіть мене звідси.
«Вона божевільна або стерва, яких світ не бачив», – встиг
