що, може, сьогодні втратив найбільший шанс у житті. Хоча й розумів – якби спробував виконати Таїсине бажання, то, можливо, втратив би й саме життя. Не одразу – колись, у черговому відрядженні чи ще десь. А втім, чи існувала та таємнича спецкоманда, про яку колись натякнув Кугинець?
Він ніколи, якщо по правді, цим не цікавився. А ось про ті прощальні оргії знав напевне, бо й сам брав у них участь. Коли вже Принципал натішувався своєю пасією, коли й практика підходила до кінця, влаштовувалася прощальна вечеря, куди запрошувалися вони, обрані з найближчого шефового оточення. Вечеря, звісно, обставлялася з шиком, та головна родзинка була не в цьому, ба навіть не в тому, що коханка відрекомендовувалася всім одразу, – а в тому, що того вечора вона ставала загальною іграшкою. На ній, голій, грали в карти, і вона за цілий вечір мала віддатися всім їм. Ніхто з них, Принципалових наближених, від такої забави не відмовлявся, але що дивніше – не відмовлялися й дівки. Спершу Геннадій Петрович думав, що цей вечір, так би мовити, запрограмований чи й обумовлений вже при знайомстві, але потім збагнув, що вирішальну роль відіграє інша обставина. Перед тим, як його влаштувати, коханку возили в те місто, яке вона вибирала, і показували приготовлену й умебльовану імпортними стінками та обклеєну імпортними-таки шпалерами квартиру й ордер на неї. І вже перед самим вечором Кугинець, якому Принципал доручав цю місію, попереджав, що все це вона отримає саме після прощальної вечері, де має виконувати оті забаганки.
Кугинець якось розповідав, що були й такі, котрі комизилися, та він їх швидко переконував: у такому разі вони нічого не одержать, а скаржитися – що ж, хай спробують… Кугинець особливо сміявся, описуючи вирази облич «дамочок-коханочок», коли він їм демонстрував певні фотографії, де вони, чисті радянські студенточки, були в пікантних позах. Невідомо, що вони почували, ці дівчата, але якщо не відразу, то, подумавши, таки згоджувались. Адже їм обіцяно, що то останній вечір, що про них забудуть, фотографії віддадуть, а попереду – світла прекрасна квартира й робота в улюбленому місті. Заради цього можна було перетерпіти кілька годин.
Рамінник знав, що таке ж судилося і Таїсі. Після того, першого, знайомства, він кілька разів ніби ненароком увечері заглядав до будиночка й, усупереч сподіванням, заставав там і Принципала, і її. Бесідували, пили, били м’яча, грали в теніс. Таїса охоче розмовляла, жартувала, сміялася, а він із жахом помічав її захоплені погляди, якими та обдаровувала власника дачі. Якось, покинувши їх удвох, він спинився в лісі, дістав із багажника пляшку коньяку й тут-таки випив до дна. Тоді сів у машину й помчав скажено з єдиним бажанням – цього разу не доїхати до міста.
Його зупинили при в’їзді на трасу перед Вербівськом. Коли він спитав, чи знають, хто такий, сержант сказав із м’яким докором: «Геннадію Петровичу, хіба ви мене не впізнаєте?» І він його впізнав, бо жили майже поруч, але сержант на протести ніяк не зреагував, а сказав, що має вказівку самого майора Ткачука доставити його додому.
– Яке
