Рамінник здогадався, що це може статися на тій-таки Принципаловій дачі, у присутності всього їхнього товариства, і чомусь найбільше боявся саме цього.
Й у Львові, куди двічі приїжджав у відрядження, не наважувався навідатись до Таїси. Бродив старовинними вуличками, бажав ненароком її зустріти, не раз лаяв себе, що поводиться як останній дурник, ідіот у другому поколінні, як полюбляв називати бездарних підлеглих. Прийшов аж тоді, коли бажання побачити її зробилося нестерпним, коли стало байдуже, чи донесуть Принципалу про цю його зустріч, чи справді забув він про колишню коханку наступного дня після її від’їзду. Йшов і боявся, що Таїса вже одружена, що прожене його, що, зрештою, запитає, навіщо він прийшов. Страх, як не дивно, пропав аж тоді, коли натиснув кнопку дзвінка й побачив коливання у вічку, до якого припали. Вона довго роздивлялася, хто ж завітав, а тоді все-таки відчинила. І те, що не спитала, хто він такий, змусило серце шалено застукати, наче перед тим пішки піднімався на якийсь аж надцятий поверх.
То було п’ять років тому.
Геннадій Петрович міцно стиснув зуби. Він вернувся назад, у замкнений простір кімнати, й одразу відчув – багато дав би, щоб тут був іще хтось. Хай не Таїса, а хто завгодно. Олена, Принципал, його, Геннадієві діти – Світлана й Віталик, – Луцюк, навіть той же Кугинець, навіть мовчазний Олексій, охоронець Принципалової дачі, з яким вони за ці роки перекинулися хіба словом-другим. Хай би цей похмурий чоловік посидів тут, помовчав – і то Рамінник не почувався б таким самотнім.
Погляд упав на телефон. Дивно – той за весь вечір жодного разу не задзвонив. Невже у Таїси немає друзів? Чи, може, вона відключила його, щоб ніхто не переривав приємної вечірки з тим Лук’янцем?
Геннадій Петрович підняв слухавку. Ні, гудок є. Він стояв, тримав її біля вуха, слухав той довгий тужливо-сердитий гудок і все дужче бажав, щоб сталося диво – слухавка озвалась чиїмось голосом. Він подумав: а могла ж Таїса подзвонити, сказати, що не повернеться, якщо справді не прийде.
«Але хіба мені полегшало б від того дзвінка?» – подумав Рамінник далі.
Він уже хотів покласти слухавку, як раптом збагнув, що має змогу перервати цю безвихідну самотину. Чорт, записник, де були і львівські номери, він залишив на роботі, там, у Вербівську, бо ж цього разу мав усі дні, якщо не рахувати зустрічі з хлопчиськом-економістом, провести у Таїси.
А що як зателефонувати до Вербівська? Чому б і ні? Але куди? Додому?
Рамінник почав набирати код Вербівська, свій номер, номер Таїси1. Почув короткі переривчасті гудки. Набрав знову – і знову невдало. Але вирішив не здаватися. Набирав разів із десять, доки нарешті додзвонився і почув Світланин голос.
– Хто це? Погано чути, – кричала дочка.
– Я це, – сказав Рамінник тихо.
– Тату, ти? – здивувалася Світлана. – Що трапилось?
– Просто вирішив подзвонити.
– Ну, тоді величезний вовчисько здох.
– А
