тобі, Гено? – обернулася Таїса.
– Не бійся, – тихо мовив Рамінник. – Я тільки сказати хотів…
Він затнувся і цієї ж миті побачив себе під її дверима – тоді, першого разу.
Він стоїть і чекає.
Знає, що за дверима дивляться на нього.
Двері відчиняються.
Який же вираз тоді був на цьому, чужому тепер, обличчі?
«Чому я не можу цього пригадати?» – подумав Рамінник.
– Розумієш, Таю, – сказав уголос. – Я тільки одне хочу сказати: я тебе любив. Дуже любив. Кохав після всього… Та що я кажу – просто любив. А ти? Як би ти… Розумію, я…
Він замовк. Мовчала й дивилася на нього Таїса.
«Чого я виправдовуюсь перед цією бабою? – подумав Рамінник. – Правду казав Принципал: я слинько. Слинько і невдаха. А вона – звичайнісінька курва. Обкрутила львівського сморчка й задоволена. А мені що ро…»
Він перервав думку, бо зрозумів, що вона теж щось говорить до нього.
– …і тоді я знову повірила, що, може, ти мене кохаєш, – почув Рамінник. – Але ти грався. Тобі було приємно, що є в кого час проводити у Львові.
– Таю, пробі, ні, – скрикнув Геннадій Петрович. – Як ти могла подумати? У мене ж сім’я, діти…
– Сім’я? Діти? А я хто? Я, може, у ваших очах і така собі повійниця, але я жива, Гено, жива і з душею. Сякою-такою, але душею. Чого ж ти забираєш від мене право мати когось, хто б мене кохав і кого б я кохала?
– Я не забираю… Просто я відчув…
– Ти відчув? Дуже мило, що ти відчуваєш… Приїдеш, то скажи своєму Прокопу Івановичу, що він теж втратив іграшку. Може, обоє й покарання придумаєте? Чи змусите мене Ігорю зраджувати? Так от, знайте, що цього не буде! – уже майже істерично кричала Таїса.
– Якому Прокопу Івановичу? – спитав Рамінник, котрому враз стало холодно від її слів.
– Із твого Вербівська…
Якби на Рамінника обрушилася стеля, він би так не здивувався. Бо ж згадав, що Прокопом Івановичем звали Кугинця.
– Кугинець був тут? Кугинець був твоїм, – він судорожно ковтнув слину, – твоїм коханцем?
– Як і ти, Геночко…
Не усвідомлюючи, що робить, Рамінник схопив голову обома руками. Болюче стиснув. Відпустив і поглянув на Таїсу очима, повними ненависті.
– Ти – курва.
– А ти… Ти не знав?
– Що-о?
– Ти знав, так само, як і твій Прокіп, – сказала Таїса вже з убивчим спокоєм. – Можеш заперечувати скільки завгодно, все одно я тобі не повірю. Тільки ти хитріший за нього. Тобі потрібна була ще й ілюзія кохання. Ха-ха, як красиво. А той просто погрожував, скотина. Я… я теж вас варта… Чого ж я боялася, дурепа? Що знеславите, покалічите, життя позбавите? Господи, я нарешті зрозуміла, що досі життя моє було нічого не варте. Ні, давно зрозуміла, тільки боялася собі зізнатись. Господи, я ж би так і прожила все життя, у страху продаючи його, якби
