у якого ти мало не закохалася, а може, й закохалася, – сказала собі Таїса. – А може, може… якщо пошкребти на денці твоєї душі… чи ж є вона в тебе?»
Думки її перестрибували одна одну. «Наче жаби по маленьких купинках», – встигла в якусь мить між ними подумати Таїса. Вона йшла майданом, огинала його. Майдан ставав її зачарованим колом, і скільки ще їй ходити по ньому довкола фонтана та невеликого скверика в центрі, вона не знала. Мовби шукала чийсь будинок, але його на цій площі не було. Тож спинялась і знову дибала далі, думала, що добре було б, якби засвітилось якесь із вікон, тоді бодай почувалася б не так самотньо й лячно.
Але жодне вікно не засвітилося, ніхто не чув ні цокоту її підборів, ні цокоту її зубів. Холоднеча – авжеж, весняні приморозки – давалася взнаки все дужче, сковувала її ніжне, звикле до тепла тіло. Зрештою ходити набридло, вона сіла на лавочку біля фонтана, вимкнутого, безмовного, як і все довкола.
Довго сиділа Таїса, горблячись, кутаючись у продутий наскрізь плащ. Узялася розтирати закоцюблі коліна. Стало трохи тепліше ногам, зате дужче потерпали шия та плечі. Судомно ковтнула слину. «Хай би вже заболіло горло, – подумала Таїса, – хай би я тут замерзла, хай би мене вранці знайшли, хтось би, може, пожалів мертву». Але горло ще не боліло, тільки почала терпнути спина, і щоб розігріти якось і її, Таїса поворушилась, заклала за голову руки, сплела їх і почала розгойдуватися. Так, розгойдуючись, вона побачила, що разом із нею далеко у вишині розгойдується маленька, ледь помітна зірка. Таїса зупинилася – зупинилася й зірка. Мерехтливо поблимувала, самотня й байдужа до людського горя, до її горя, до зламаної долі, до майже замерзлої посеред нічного міста жінки.
«Я вільна, як зірка в небі», – пригадала зненацька рядок із прочитаного колись вірша.
Далі вона подумала, що тепер і справді вільна – від насильства, страху, минулого, дому, кохання, від геть усього на світі. Може йти куди завгодно – і водночас їй нема куди йти. Мала двох близьких подруг, але обидві вже повиходили заміж – як до них припрешся серед ночі? До колег тим паче. Кілька знайомих чоловічого роду теж були, але тепер, після всього, та й прийти самій – вона ще не дійшла до такого. До Ігоря могла прийти тільки геть усе розповівши, геть усе, вирішила про себе, від самого початку й до теперішньої ночі, все, усе викласти, вивернутись, ось я така, тільки якщо ти мене покохаєш заново, таку, як є, по-справжньому, так, як ніхто не кохав, як чисту, богиню…
«Господи, що я мелю? – подумала Таїса. – Ніхто не кохатиме таку, як я, якщо знатиме все про мене. Але навіщо знати, навіщо?.. Тільки ж немислимо далі приховувати, немислимо так жити серед чужих дарованих меблів, як річ, якою користуються, бо вона теж купована…»
Таїса ще раз глянула на свою самотинну зірку, пригадала слова про волю, схожу на ту зірку. Слова ці тепер здалися безглуздими, насмішкуватими, і вона несподівано заплакала – ревно, по-жіночому, навіть
