Та майже отримавши перемогу, Рамінник збагнув, що цього разу він робить із жінкою, котру справді кохав… кохав, кохав, хай йому грець, цьому клятому почуттю!
Він відпустив її і, відштовхнутий Таїсою, полетів на підлогу.
– Боже, яка сволота, – прошептала Таїса.
Вона зірвалася з дивана й вибігла у вітальню. Рамінник чув, як вона натягає якийсь одяг, але був не в силі сказати й слова. Не тому, що боляче вдарився потилицею об бильце крісла. Зрозумів – тепер справді все, він втратив її остаточно, ба гірше – втратив самого себе, щось таке у власному єстві, чого вже не повернути. Лише коли гримнули двері, подумав, що треба й собі вставати, йти, бігти, наздоганяти. Але куди й навіщо, коли все так повернулося, коли все втрачено?
«Я уб’ю цю заразу Кугинця, – подумав Рамінник, підводячись. – Уб’ю, авжеж, і будь що буде… Уб’ю і… сяду в тюрму. Партійний працівник, член бюро райкому, засуджений за вбивство… А цікаво, чи заступився б тоді за мене Принципал? За мене чи за Кугинця?»
Тут Рамінник силувано всміхнувся. Справді, ця пригода ще й доволі смішна, подумалося йому. Розкажи тому ж Кугинцю, нізащо не повірить, що він із бабою впоратися не міг. Що в останній момент охоту втратив. Ні, були в нього випадки, коли жінки опирались – але то так, для форсу, щоб показати, які вони цнотливі, недоторки, трясця їхній мамі. Тут же Таїса опиралася по-справжньому…
Рамінник відчув, як ноги у нього знову підкошуються… Притулився до стіни, до шпалер, які імітували червону цеглу. І сповз на зеленкуватий вузький палас, що прикривав підлогу.
«Що ж я накоїв, ідіот?» – подумав, і йому страшенно захотілося, щоб у цю хвилину був хтось поруч, кому б він міг поставити це запитання, бодай той-таки Кугинець чи… Олена.
Але поруч нікого не було.
Мовчав і телефон.
Холодила спину стіна, ніби й справді то була нічим не прикрита, навіть не заштукатурена цегла.
«А що як Таїса завтра, о чорт, уже сьогодні вранці заявить, що я намагався її зґвалтувати?» – зненацька пронизала Рамінника думка.
Маленька розгнівана жінка швидко йшла нічним Львовом – геть від осоружного будинку, квартири, ґвалтівника. Підбори її черевичків лунко цокали бруківкою, шпильки кілька разів потрапляли у щілини між камінням, вона спотикалась, одного разу мало не впала, але таки втрималася на ногах і майже побігла далі. Якби її запитали, куди вона так поспішає цієї пізньої пори, вона не змогла б відповісти. Йшла і йшла. Раз і вдруге озирнулася. Ніхто її не переслідував, і, може, тому вона сповільнила крок. А ще й тому, що, незважаючи на швидку ходу, їй ставало дедалі холодніше. Поспішаючи, втікаючи з власного дому, вона лише накинула поверх легенького халатика такий же легкий весняний плащ, а ноги сунула в першу-ліпшу взувачку. Тепер прохолода березневої ночі давалася взнаки, заповзала під поли плаща. Навіть застебнутий на всі ґудзики, той не рятував від надто свіжого вітру. Найдужче ж перепадало ногам, на які поспіхом не накинула колготок, що
