style="font-size:15px;"> – Мені завтра вранці на прийом, Гено.
Але Рамінник не відступав, навпаки, ступив ще півкроку до неї. Майнула думка, що все це гра, яка вже була колись між ними, – а тільки коли, у який із приїздів?
– Таю, – вирвалось у нього. – Навіщо він тобі?
– Що – навіщо? – не зрозуміла спершу Таїса.
– Ти ж розумієш, про кого я…
– Ага, про Ігоря, – чомусь саркастично всміхнулася вона. – Ігор мій наречений, Гено. Сподіваюся, тобі відоме значення цього слова?
– Знаю. Але ти…
– Вибач. Я не маю права називати когось нареченим? Я навічно повинна лишатися вашою іграшкою…
– Вашою? – відсахнувся він. – Ти що, Таю?
– Що, не подобається? Грати далі?
– Ти… грала?
Він зауважив, як Таїса важко дихає, і тут-таки почув своє таке саме переривчасте дихання.
Страшна здогадка пронизала його. Різко запекло всередині й майже відразу зашуміло в голові, а хтось невидимий, але злий узявся її розгойдувати.
– Ти вважала, що я просто користуюся тобою?
– А хіба не так, Геннадію Петровичу?
Раміннику стало важко стояти, і щоб, чого доброго, не гепнутися на підлогу, він опустився на стілець, зробив рукою неоковирний жест – ніби відштовхувався од неї, од свого минулого, од себе самого. Тієї миті він плив разом із будинком, господинею, простором, ніччю, які оточили його безмовним хаосом.
– Таю, нащо ти так? – спромігся вимовити Рамінник після довгої тяжкої паузи.
– Як? – донісся ніби здалеку її голос.
– Так… Без жалю.
– Тобі потрібен жаль? – скрикнула вона. – Боже, він теж хоче, щоб його жаліли. А ти? Ти, Гено… Жалів ти мене? Шкодував? Бачив у мені людину? Жінку бачив? Ти запитав, хто для мене Ігор?
– Це не має значення, – вирвалось у нього.
– Не має значення? – ще сильніше вибухнула Таїса. – Виходить по-твоєму, Ігор так само користується мною, як і ти? Іншого ж не можеш допустити?
– Таю, я не користувався тобою, – сказав Рамінник із болем. – Як ти могла подумати таке? Я ж тебе любив, люблю…
Він белькотав і бачив, як із туману випливає таке рідне, добре знане обличчя, яке не належить віднині не лише йому, але начеб і їй, втрачене, незнане, почужіле, та від того не менш прекрасне.
– Тобі навіть байдуже, що я робила ці години з Ігорем, – розтулявся рот на цьому вродливо-почужілому обличчі. – Гуляла чи була з ним у ліжку? Тобі важливо, що зараз, цієї хвилини, своє матимеш ти, адже так, Гено, тільки не лицемір, будь ласка…
У її словах була тяжка правда – гірка, а воднораз і якась однобока, наче вивернута.
Рамінник підвівся. Йому на хвилю здалося, що Таїса десь далеко, куди дорога йому заказана, але куди він мусить іти.
– Краще я сам спатиму тут, – сказав Геннадій Петрович.
– Якщо наполягаєш, – відказала Таїса.
Вона оминула Рамінника,
