переляк тоді був справжній. Бо однією з умов наближення до шефа, входження в його найближче оточення, було вміння контролювати себе, не підпадаючи ні під чий, тим паче під жіночий, вплив. Усі вони мали дружин, по-своєму турбувалися про них, забезпечували всім, чим можна, як ніхто у Вербівську, однак майже всі мали й коханок. Хоч, звісно, у них усе було не так, як у Принципала. Кугинець – той заводив і кидав, але не забував, міг знов до котроїсь вернутися, забацати повторний романчик, як він казав. А, скажімо, голова райвиконкому Луцюк мав постійну коханку, директрису будинку культури, яка разом із ним старіла, народила за час роману двійко дітей – чи то від нього, чи від чоловіка – інженера шляхового будівельного управління, котрий згодом став керувати тим управлінням і дуже своїм зростанням пишався. Він же, Рамінник, до того мав кілька випадкових зустрічей, один роман із продавщицею сільського магазину, з біса таки вродливою, але яка надто серйозно поставилася до того їхнього зв’язку і вже уявляла, як перебереться до Вербівська і стане, уявіть собі, директрисою універмагу. Звісно, зв’язок із нею Геннадій Петрович обірвав, а коли та спробувала шантажувати, виклав, що її чекає. Баба виявилася кебетливою, особливо коли збагнула, хто стоїть за Рамінниковою спиною.
Дружину свою Рамінник поважав за вміння підтримувати вдома порядок, виховувати дітей, радіти чоловіковим подарункам. Із часом привчив не цікавитися, де він був і чим займався. Інколи таке життя здавалось нудним, аж образливим, але, зрозуміло, він їй про те не міг сказати. Пам’ятав про залізне правило їхньої компанії: кожен із них, чия дружина, довідавшись про чоловікові походеньки, зчиняла скандал, повинен був негайно розлучитися. Але така історія за вісімнадцять літ роботи з Принципалом була лиш одна. Принципал, починаючи правління у Вербівську, був молодим, соратників добирав іще молодших, і з часом Рамінник зрозумів – шеф вивчав не тільки їх, але й їхніх дружин. Звісно, не сам, а з допомогою того-таки Кугинця чи Вітченка.
Згадка про те, як Кугинець уперше з’явився до нього і запропонував переїхати до Вербівська, змусила Рамінника струсонути головою і відійти від вікна. Він аж оглянувся – такою несподіваною була думка, що пов’язала дві найважливіші та найбільш неприємні події в його житті.
Рамінник побачив себе в камері попереднього ув’язнення, до якої заходить сержант і каже, що до нього прийшли. А в кімнаті побачень уздрів навпроти чоловіка, якого вже десь зустрічав. Почув голос цього чоловіка, який пропонував неймовірне: він готовий заплатити недостачу, що звалилася на Рамінникову базу невідомо звідки, і визволити з в’язниці. Це буде зроблено, – твердив чоловік із маленькими, колючими, схожими на свинячі, очима, – якщо Геннадій Петрович погодиться обійняти нову посаду. Яку і де, скажуть після згоди. Рамінник був не такий дурний, щоб не зрозуміти – його купують, правда, ще невідомо для чого. Оскільки ж проводити десяток літ у тюрмі (а «світило» йому саме це) не мав ніякісінького бажання, то пообіцяв подумати, хоч і знав уже тоді, що погодиться…
Теперішня ж
