насилу розплющив очі й побачив поруч себе перелякану Таїсу. Отже, він щойно бачив лише сон? Але ж побачене він сам начебто викликав із недалекого минулого…
– Вам не зле? – перепитала Таїса. – Вибачте… але я злякалася, бо ви… Ви почали так страшно стогнати…
– То ви вже мені вибачайте, що я заснув.
– Ходімо, я приготувала вечерю.
– Надворі наче дощ?
– Так, дощ. Вечір був теплий, от дощ і пішов.
«Вечір був теплий, – подумав Рамінник, вже йдучи за нею у меншу кімнатку. – Ось чому я так ганебно заснув. Мене ця незвична для осені духота розморила. Тільки чому я не відчував її, а навпаки: здавалося, що холодно?»
Не встиг відповісти, бо вони зайшли до кімнатки, де було ліжко, маленький столик, на якому тепер стояло вино і гора наїдків, два низькі крісла. Ось вона, інтимна кімната Принципала, яку йому теж подаровано. Разом із дівкою…
Він спинився, глянув на Таїсу.
– Знаєте, що? – сказав. – Заберімо це багатство на веранду. Будемо вечеряти й слухати дощ.
– Якщо ви так хочете.
– Мені взагалі перехотілося їсти. Хіба що вина і печива візьмемо.
Того вечора він її не зачепив і пальцем. Сиділи на веранді, а потім, коли там стало холодно, – у залі, випили трохи вина, закусили печивом і яблуками, потім насолоджувалися кавою, яку вона вміло приготувала. Поступово зникла насторога у по-особливому гарних того вечора печальних горіхових очах. Розповідали: вона про інститут, подруг, поїздки в гори, він – про дитинство, роботу, відрядження, пригадував смішне, що трапилось у його житті.
То вийшов один із найчудовіших його вечорів. Рамінник намагався вести себе так, наче нічого не знав про Таїсині стосунки з Принципалом, наче вони просто давні добрі знайомі.
Лише одного боявся – ось-ось відчиняться двері, ввалиться їхня компанія, і дивний вечір, схожий на сон, перерветься брутально та грубо.
Але ніхто не з’явився, тільки шелестів дощ за вікном, то мовби наближаючись до будиночка, то делікатно відходячи навшпиньки.
Уже було за північ, коли Рамінник вирушив з дачі. При виїзді з лісу раптом зародилася тривога: «А що як Олена не спить?» Сам здивувався – так ніколи не думав, навіть коли справді від жінок вертався, з якими у ліжко лягав.
Спинив машину, заглушив двигун і передрімав до ранку, час від часу прокидаючись і вслухаючись у шум дощу, який все не переставав.
…Була дорога на вокзал, де він купив Таїсі квиток.
Їхали ж вони всю дорогу мовчки, вона тільки й спитала, коли наблизилися до вокзалу:
– Ви дуже погано про мене думаєте?
– Чому б я мав про вас погано думати? – щиро заперечив Рамінник.
– Ну, ви ж…
«Вона вчасно зупинила себе», – подумалось йому тоді.
– Спасибі, – сказала вона, уже як вів її до вагона. – Будете
