Рамінник під’їжджав до зеленого будиночка. Він тоді був весь напружений і водночас почував себе безсилим, мовби хтось набив його ватою, а вату перед тим ще й вимочив у воді. Важкі пальці так стискали кермо, наче боялися, що воно ось-ось відвалиться.
«Усе померло», – твердив собі дорогою, і від того ставало ніби легше, але ненадовго.
«А нічого й не було», – подумав уже при в’їзді до лісу.
Усю подальшу дорогу в ньому жило це виправдання, перемішуючись із якимось дрібнішим, про те, що інакше жити неможливо, – і він якомога швидше погнав машину, не спинив там, де належало спинити, а загальмував уже перед самими воротами дачі. Це був маленький виклик, бо повітря перед Принципаловою дачею мало бути завжди по-лісовому чистим. Мав би виглянути Принципал, або хоча б вискочити Кугинець чи навіть Олексій, незмінний охоронець дачі. Але ніхто не вискочив, це його здивувало, і, почекавши трохи, Рамінник виліз із автівки на світ Божий.
Вікна будиночка світилися, значить, там хтось був – і він побрів до того світла, байдуже переставляючи ноги.
Хоча двері м’яко відчинилися, в будиночку було навдивовижу тихо. Спантеличений, Рамінник минув коридорчик, заглянув до центрального залу. Але й там нікого не побачив. Тільки на столі стояла пляшка мінеральної води, лежали яблука.
Він став, прислухався. Його охопило враження, наче дім щойно покинули. За дверима почулися легенькі кроки, далі двері безшумно відчинилися, і до зали зайшла Таїса. Одягнена в рожевий короткий халатик, вона мала домашній вигляд, мовби й справді була господинею цього будинку. І халатик, і маленькі, теж рожеві, сережки, котрі ледь продовжували майже щільно прилеглі вушка, і свіжа зачіска робили цю домашність по- особливому привабливою, навіть зворушливою.
– Ви? – мовила вона, і тінь досади на мить промайнула на її обличчі.
– Добрий вечір, – привітався Рамінник, трохи збентежившись.
Він почав гарячково прикидати, що б те мало означати: крім неї, нікого немає? Невже буде просто прощальна вечірка, невже Іван Данилович зважив на його прохання?
– Сідайте, – сказала Таїса тим часом. – Я зараз принесу вечерю. Ви чого бажаєте?
– Чого бажаю? – вирвалось у нього.
– Звичайно. Ви ж маєте вибирати?
– Я? – здивувався він іще дужче, нічого не годен зрозуміти.
– А хто ж іще? Мені сказали, що цей вечір я маю провести з тим, хто приїде. Маю виконати всі його забаганки. То чого ви бажаєте – вечері чи одразу роздягатися?
Іронія, гіркота й навіть легке, майже невловиме презирство звучало в її голосі. Рамінник навіть не встиг образитися, бо збагнув, який царський подарунок зробив йому Принципал.
– Я справді голодний, – сказав нарешті просто, навіть трохи жалібно. – Ви вже нагодуйте, будь ласка. І… не лякайтеся.
– Чому б я мала лякатися? – спитала вона. – Я вже відлякалася. До того ж мені пообіцяли, що ви, тобто той, хто приїде, вранці відвезе на вокзал.
