й напахчена, а зачіска у вигляді вміло зведеної пшеничної копиці була на диво свіжою на вигляд, наче жінка щойно вийшла з перукарні.
Геннадій Петрович подумав, що це добра прикмета – такий її привабливий вигляд. Він іще раз пригорнув господиню, відчув, як у його єстві піднімається оте приємне трепетне збудження, а не просто грубе чоловіче бажання взяти жінку, яке давно до нього не навідувалося.
Майнула думка, чи не попрямувати одразу до спальні, але він тут-таки притамував її. Ця жінка любить, щоб усе було обставлено з добрим шармом. Що ж, він проведе підготовку, як і належить.
Коли ж Рамінник відірвався від збудливих запахів, ще збудливіших порухів маленьких, але й досі пружних грудей, звабливо оголеної, хоч уже і вкритої дрібненькими ровиками шиї, то на якусь мить уловив тривожний позирк її очей, кинутий на двері. Усередині щось тенькнуло, ледь-ледь, може, на самісінькій глибині душі, але, вже неспинне, похолодило скроні й торкнулося крилом лопаток Геннадія Петровича. Ну звісно ж, не його вона чекала, не для нього наводила марафет на обличчі й робила цю пишну зачіску. Адже він про свій приїзд не повідомив – волів, щоб це був для Таїси, його Таїси Левської, його Таєчки, Таїночки, Таєняти, Таїтянки, приємний сюрприз…
– Ти когось чекаєш? – напрямки спитав Геннадій Петрович.
– Н-ні… Чому ти так вирішив?
Із того, як Таїса це сказала, він зрозумів, що влучив у яблучко. Але не став нічого казати у відповідь, а взяв сумку, принесену з собою, і мовчки поволік на кухню. Там виклав на стіл загорнуті в цупкий папір шинку й копчену ковбасу, дві банки шпротів, по банці крабів та оливок.
– Боже мій, яке багатство за нинішнього часу, – сказала господиня.
Геннадій Петрович задоволено відзначив, що вона й тепер зраділа щиро. Виходить, коханець небагатий або ж не дуже її балує. Звісно, краще було б, щоб вона зраділа йому, а не привезеним дарам. Але тут уже від нього залежало мало.
Чоловік пригадав її збентеження на перших секундах зустрічі, коли сприйняв його на свою адресу. І тепер, знову глянувши на збентежене лице Таїси, відчув, як у ньому почала рости злість на цю напахчену ляльку вже не першої молодості, яка сьогодні мусила належати йому і якій годилося б ні про що не забувати.
– Розпоряджайся, – кивнув він. – Чи ти не рада?
– Рада, – спробувала Таїса зобразити щось схоже на усмішку. – Рада, любий мій. Але ти звалився мов сніг на голову.
Геннадій Петрович дивився, як вона дістає з серванта тарілки, метушиться, вкладає до холодильника ковбасу, і подумав, що якби він сказав: «Я, може, піду?» – то вона б не дуже й заперечувала, хіба що для годиться.
– Я невчасно? – спитав він уголос.
– Ч-чому ти так вирішив? – вдавано сердито сказала вона.
Він зрозумів – невчасно. Але знав твердо й інше: нікуди він звідси не піде.
Тому заявив, що страшенно зголоднів. Це було правдою,
