головою об стіну. Руки в мене тремтять, але я добре приціляюся. Його череп голосно стукає, мов молотком об каміння. Тупий удар, але вдалий, гучний. Чоловік падає на землю, його тіло валиться у бруд, мов ганчірка. Байдужий, як мішок картоплі, важкий, мов купа гною. Я опускаюся колінами йому на груди, схлипую, захлинаюся, намагаюся віддихатися. Горло в мене немов у вогні. От гадство. Ледве обійшлося. Я зазираю в його обличчя. Ще один хлопець, що спробував наїбати мене, як Ніно. Отак тобі, довбойобе. Кров із його голови починає збиратися в калюжу, гладку й блискучу, мов нафта. О Боже правий, невже я… я його вбила?
Ку-ку.
Ой, ви тільки погляньте. Годинник і досі працює.
Я даю йому ляпаса. Сильного. Він не ворушиться. Навіть не здригається.
– Ну ж бо. Прокидайся. ПРОКИДАЙСЯ, – вимагаю я.
– Цього разу тобі не вийти сухою з води.
Серце в мене починає битися швидше. Я тремчу. Мене нудить. Що я зробила? Хто я така? Я піднімаю руку до його обличчя. Шия в нього тонка й жилава, шкіра на ній висить, мов у індика. Намагаюся намацати на ній пульс. Ледь помітна ниточка, схоже, слабшає від найменшого тиску. Не відчувається нічого. Жодної, навіть легенької, пульсації. Він тихий. Нерухомий. Мертвий.
Ні, ні, ні, ні. Ким я стала?
– Мені здавалося, що тобі подобається вбивати, – говорить Бет. – Здавалося, що це для тебе «природно».
– Мені справді подобається вбивати. Але це було не за планом.
– Ти ніколи нічого не робиш як слід.
Гаразд. Добре. Охолонь, Алві. Це сталося серед ночі. В якійсь дірі. Я можу просто зникнути.
Я підіймаю пошарпану сумочку Бет від «Гермес» і прямую назад, у порожній провулок.
Оглядаю стіни, чи немає ніде камер відеоспостереження. Озираюся на труп, що мокне під дощем. І все ж, хто він, у біса, такий? І звідки він, у греця, знав моє ім’я? Я зупиняюсь. Я не можу піти, доки не дізнаюся. Маю повернутися. Лише на якусь мить. А потім заберуся звідси. Я біжу назад до тіла, присідаю над ним. Засовую руку в кишеню його куртки й намацую шкіряний гаманець.
У ньому румунська картка – посвідчення особи. Згідно з нею, його звали Драґос Ґабор, але це ні хуя не означає. Це Ніно послав сюди цього хлопця, щоб обібрати мене? Чи щоб уполювати мене й заманити в якесь тихе місце? Я вдивляюся в його потворне обличчя. Чи він теж із їхньої банди?
Я кидаю гаманець у смітник. Грошей там усе одно немає. Перевіряю ще одну його кишеню. Два мобільних телефони. Це дивно – два телефони. Один для дружини і один для коханки? Один із них схожий на телефон Ніно. У нього був такий, побитий життям старий «Соні». Чорний, із репнутим екраном. Може, це просто випадковість…
Але потім до мене доходить.
Ніно тут немає, еге ж?
Тільки його дурнуватий телефон.
Він, падлюка, мене перехитрував. Я так і знала. Він, либонь, знав про застосунок. Б’юся об заклад: Ніно заплатив йому, щоб він привів мене сюди. Що ще напланував той йобаний гоблін?
Я почуваюся
