Погана. Хлои Эспозито

      Кому: Елізабет Карузо [email protected]

      Дата: 1 вересня 2015 08:56

      Тема: RE: Де ти є?

      Елізабет, янголе, ти отримала мого останнього листа? Мене охоплює страшенний стрес. Ніхто тут і гадки не має, куди ти поділася. Я сповнена тривогою по вінця. Я очей не стулила, і це не через зміну часових поясів, запевняю тебе. Мігрені. Сухо в роті. Шкіра свербить. Екзема під колінами. У мене з’явилася виразка шлунку. Це психосоматика, я просто впевнена. Гострий біль у центрі живота, за два дюйми над пупком. Дуже дошкульний. Я просто навпіл згинаюся від болю. Можу пройти лише два-три фути, а потім мені треба знову сісти. Це надлишок шлункової кислоти. Мені потрібно поїсти крейди. Звичайно, мій лікар в Австралії, а тутешній аптекар не говорить англійською. Я втомлююся вже від того, що це пишу. Можеш, будь ласка, перетелефонувати мені?

      P. S. Тебе шукає поліція. Хочуть щось у тебе запитати про твою сестру.

      Я закочую очі та видаляю листа, потім вимикаю телефон сестри й запихаю його в сумочку.

      Якщо поліція шукає Бет, то мені доведеться бути Алві. Коли дістанусь до Рима, скористаюся паспортом Алвіни. З карткою Бет я пройшла контроль, але це було до того, як цю новину оприлюднили. Якщо… якщо тільки не… О Боже. Поліція точно заблокує паспорт Алві. Але скільки часу на це треба адміністратору після того, як хтось відкинув копита?

      Оголошують мій рейс, і ми сідаємо в літак. Стоячи в черзі, я вкриваюся потом. Що мені робити, коли ми дістанемося до Італії? Хто я, в біса, така? Алві чи Бет?

      Міжнародний аеропорт Рим-Фіумічіно імені Леонардо да Вінчі, Рим, Італія

      – Passaporto[30], – каже чиновник, його голос приглушено долинає з-за скла. Я розглядаю долоню його витягнутої руки, глибоку лінію серця, лінію життя, усі його довбані лінії.

      Мої пальці стискають паспорти на дні моєї сумки. Мабуть, варто просто піти назад і повернутися на літак. Або назавжди оселитися просто отут, як той хлопець в аеропорту Джона Кеннеді. Довічний дьюті-фрі шопінг і нестача вітаміну D. Але ні, я не можу. Це просто смішно. Ніно в Римі. Ось там я й маю бути. Я непереконливо намагаюся всміхнутися й дістаю свій власний паспорт. Простягаю його чоловікові. Він про щось теревенить італійською зі своїм колегою. Ти крута, Алвіно. Тримайся невимушено. Я ледь дихаючи дивлюся, як він гортає багряну книжечку. Серце в мене шалено калатає. У грудях стискається. Вимушена усмішка ледь тримається, і я впевнена, що лоб блищить.

      Я розглядаю фото в паспорті та читаю догори дриґом:

      НАЙТЛІ

      АЛВІНА

      ГРОМАДЯНКА ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

      10 ЖОВТ 89

      САЙРЕНСЕСТЕР

      (Ой, це ж місто римлян. Йому сподобається.)

      Я розглядаю задній бік його комп’ютера. Це на екрані щось блимає? Ну чому так довго?

      – Benvenuto[31], – з усмішкою

Скачать книгу