style="font-size:15px;"> Я блукаю проходами. Так, що мені потрібно? Варто купити найнеобхідніше. Я вишукую фарбу для волосся (рожеву, кольору фуксії), ерекційне кільце, змазку «Дюрекс Плей» та ароматизовані презервативи, розчіску, зубну пасту, зубну щітку (електричну), губну помаду, консилер, туш для вій і – ТАК – крутезні дзеркальні сонцезахисні окуляри. Плачу дівчині гроші з мого годинника й виходжу з магазину.
Сходами підіймаюся до своєї квартири і прямую до ванної кімнати.
Я фарбую волосся над раковиною. Рожева вода закручується вихором і стікає в трубу, коли я виполіскую фарбу з крана-змішувача. Я викручую пасма над раковиною, вкритою червоними плямами, а потім сушу їх феном. Роблю зачіску перед яскраво освітленим дзеркалом. Рожеве, мов цукрова вата, волосся падає мені на спину. Я схожа на принцесу-троля, Поппі. Я знімаю пов’язку з обличчя та знову розглядаю свого носика. КРУТО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ. Тобто – о, так! – хто це такий? Неонове рожеве волосся та кирпочка, гарненька, мов вишенька в коктейлі. Я – полуничне морозиво зі збитими вершками. «Янгольська насолода». Укриваю консилером рубці, що починають багряніти навколо носа. Трохи боляче, але могло бути й гірше. Таблетки допомагають. Я немов літаю. Мащу губи помадою. Додаю туші. Вдягаю сонцезахисні окуляри, і знаєте що? Це крутезне маскування. Дванадцять балів із десяти. Я ковтаю ще знеболювальних. Так, чорт забирай, я готова підкорювати світ.
Я зголодніла після анестезії. Витикаю свого новенького носика надвір, щоб щось перехопити. Це місце здається непоганим: «Таверна Трілусса», старомодний італійський ресторан. Фарбованими стінами в’ється плющ. Тут є тенти та гарненька тераса. Дерев’яні віконниці та свічники. Я хочу поглянути ближче. Відчиняю двері та ступаю всередину. У приміщенні повно людей, які їдять, п’ють і базікають. Кричать. Сваряться над своїми спагеті болоньєзе. Повітря насичене спокусливими ароматами, що долинають із дверей кухні. Боже мій, у мене в роті повно слини. Я готова з’їсти що завгодно. Усе. Офіціант приходить і всміхається до мене. Він гарненький, як молодий Метт Леблан.
– Buona sera, signorina. – Він оглядає мене з голови до п’ят.
– Здоров, – відповідаю я. – Столик для одного?
– Звичайно. Будь ласка, ходіть за мною.
Я слухняно йду за ним. Його зад щільно обтягують тісні чорні штани. Сідницями горіхи лущити можна.
Ми йдемо переповненим рестораном, протискаємося повз столики та стільці до маленької місцини в кутку. Він витягує переді мною стілець, пропонуючи сісти, й розкладає на колінах серветку. Пальцями ковзає по моєму стегну. Навмисно? Чи випадково?
– Aperitivo для вас, bella?[45] Келих «Просекко»? «Апероль Шприц»?
– Мені горілки, чистої, – кажу я.
Він киває й облизує губи.
– Sì, bellissima[46].
Я беру товстелезне меню та заглиблююсь у нескінченні переліки страв. І гадки не маю, що мені обрати. Я зазвичай замовляю «Маргариту» з місцевого «Галовей Доміно».
Натомість
Аперитив… красуню? (
Так, красуню (
