ькою мовою, 2019
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019
Присвячується колу друзів, які багато років підтримували мене:
Морту, Джею, Гербу, Дейвіду, Гелен, Джону, Мері, Солу, Кеті, Ларрі, Керол, Ролло, Гарві, Рутеллен, Стіні, Геранту, Бі, Маріанні, Бобу й Пат.
Моїй сестрі Джейн і найкращій приятельці Мерилін
Дехто не може позбутися власних кайданів, та все ж другові він – спаситель.
Ти маєш спалити себе у власному полум’ї: як же ти оновишся, коли спершу не станеш попелом!
«Так казав Заратустра»(переклад Анатолія Онишка.)
Розділ 1
Дзвони церкви Сан-Сальваторе перебили роздуми Йозефа Броєра[1]. Він видобув із кишені жилета масивний золотий годинник. Дев’ята ранку. Броєр знову перечитав облямовану сріблом невеличку листівку, яку одержав учора.
21 жовтня 1882 року
Докторе Броєр, мушу зустрітися з Вами в невідкладній справі. Майбутнє німецької філософії висить на волоску. Зустріньмося завтра о дев’ятій ранку в кафе «Сорренто».
Лу Саломе[2]
Зухвала записка! Віддавна до нього не зверталися так нахабно. Доктор не знає жодної Лу Саломе. Конверта не заадресовано. Неможливо відповісти цій особі, що йому незручно зустрічатись о дев’ятій, що фрау Броєр не подобається снідати на самоті, що доктор Броєр у відпустці й зовсім не цікавиться «невідкладною справою»… бо ж приїхав до Венеції саме для того, щоб утекти від усіляких невідкладних справ.
Але о дев’ятій ранку він уже сидів у кафе «Сорренто» і придивлявся до облич, цікавий дізнатися, котре з них належить цій нахабній Лу Саломе.
– Ще кави, пане?
Броєр кивнув офіціантові – тринадцяти- чи чотирнадцятилітньому підліткові з вологим, гладко зачесаним назад чорним волоссям. Скільки ж це часу проминуло в мріях? Доктор знову глянув на годинника. Змарновано ще десять хвилин життя. І на що змарновано? Як завжди, на мрії про Берту[3], красуню Берту, його пацієнтку упродовж останніх двох років. Згадався її дразливий голос: «Докторе Броєр, чому ви так боїтеся мене?» Згадалася Бертина відповідь на відмову Броєра лікувати її: «Я почекаю. Ви назавжди стали моїм єдиним чоловіком у житті».
Подумки доктор гримнув на самого себе: «Припини, ради Бога! Припини думати! Розплющ очі! Подивися! Дай доступ дійсності!»
Броєр підніс чашку, всотуючи аромат міцної кави й дихаючи на повні груди прохолодним жовтневим повітрям Венеції. Повернувши голову, він розглянувся. За іншими столами кафе «Сорренто» снідали чоловіки й жінки, переважно туристи в літах. Декотрі тримали в одній руці газету, а в другій – чашку кави. Ген поза столами ширяли й стрімко опадали сизі хмари голубів. Тихі води Ґранд-каналу мерехтіли віддзеркаленням чудових палаців, вишикуваних обабіч каналу; гладінь хвилювала тільки гондола, що пливла вздовж берега. Інші гондоли досі спали, пришвартовані до перекошених стовпів, що випиналися з води, неначе списи, навмання кинуті якоюсь гігантською рукою.
«Ото ж бо, розглянься навкруги, дурню! – мовив сам собі Броєр. – З усього світу приїжджають люди, щоб побачити Венецію. Не хочуть помирати без благословення цією красою. Скільки я згайнував у житті, – роздумував він, – тільки через те, що не дивився? Або ж дивився, але не бачив?»
Учора він пустився в самотню прогулянку на острові Мурано й за годину нічого не побачив, не зауважив. Жодного зображення не передалося від сітківки до кори головного мозку. Всю увагу поглинали думки про Берту: про її приворожливу усмішку, закоханість у погляді, тепло довірливого тіла й прискорений подих, коли Броєр оглядав чи масажував її. Такі картини мали силу й жили самі собою. Як тільки Броєр губив пильність, вони зразу ж заполоняли весь розум і узурпували владу над уявою. «Невже така доля мені випала? – думав він. – Невже мені судилося бути тільки сценою, на якій нескінченно грають драму спогади про Берту?»
Хтось звівся з-за сусіднього стола. Пронизливий скрегіт металевого стільця по цеглі розбуркав доктора, і той знову став шукати поглядом Лу Саломе.
Ось вона! Жінка, що пройшла вулицею Ріва дель Карбон і входить у кафе. Тільки вона могла написати цю записку, ця красуня, висока і струнка, закутана в хутро, яка зараз гордовито йде до Броєра через лабіринт щільно поставлених столів. Зблизька видно, що вона молода, чи не молодша, ніж Берта, може, й школярка. Але цей владний вигляд – щось надзвичайне! З ним вона далеко піде!
Анітрохи не вагаючись, Лу Саломе йде до нього. Звідки така певність, що це він? Ліва Броєрова рука швиденько погладила рудувату бороду й струсила
Йозеф Броєр (1842–1925) – австрійський лікар і педагог, засновник (разом із Зіґмундом Фройдом) катартичного методу в психотерапії і психоаналізу. (Тут і далі прим. перекл.)
Лу Андреас-Саломе (1861–1937) – німецька письменниця, філософ і психоаналітик. Народилася й виросла в Петербурзі. Підтримувала дружні й близькі стосунки з багатьма відомими людьми – Паулем Ре, Фрідріхом Ніцше, Ґеорґом Ледебуром, Франком Ведекіндом, Райнером Марією Рільке, Зіґмундом Фройдом та іншими. Дружина Фрідріха Карла Андреаса.
Берта Паппенгайм (1859–1936) – австрійська громадська діячка, феміністка, засновниця Юдейського союзу жінок. Відома як пацієнтка Йозефа Броєра та Зіґмунда Фройда.
