між Афінами та Александрією забирала приблизно стільки ж часу, скільки потрібно було пароплаву, щоб дістатися з Ліверпуля до Нью-Йорка у XX столітті. Тому між Єгиптом і Грецією відбувався жвавий рух. Наприклад, Стратон не залишився в Єгипті, а повернувся до Афін, щоб стати третім директором Лікею.
Стратон був проникливим спостерігачем. Він зумів зробити висновок, що тіла, що падають, прискорюються донизу, спостерігаючи, як краплі води, які стікають з даху, розділяються під час падіння, а безперервний потік води розбивається на окремі краплі. Це відбувається тому, що краплі, які падають найдалі, падають також найдовше, а оскільки вони прискорюються, це означає, що вони рухаються швидше, ніж краплі за ними, які падають упродовж меншого часу (див. технічну примітку 7). Стратон також помітив, що коли якесь тіло падає на дуже коротку відстань, то удар об землю незначний, але якщо воно падає з великої висоти, то створює потужний удар, демонструючи, що в міру падіння його швидкість зростає3.
Мабуть, не випадково центри давньогрецької натурфілософії, як-от Александрія, Мілет та Афіни, були й центрами комерції. Жвава ринкова торгівля зводить разом людей різних культур і робить різноманітнішим сільське господарство. Натомість комерція Александрії простягалася далеко: вантажі, що їх доставляли з Індії до країн Середземномор’я, проходили Аравійським морем, підіймалися Червоним морем, потім суходолом потрапляли до Нілу і вже річкою спускалися до Александрії.
Однак інтелектуальний клімат Александрії й Афін був дуже різний. Насамперед учені Мусейону загалом не переймались якимись всеохопними теоріями, що цікавили давніх греків від Фалеса до Арістотеля. Як зауважила Флоріс Коен4, «афінська думка була всебічна, александрійська – часткова». Александрійці зосереджувалися на розумінні конкретних явищ, де можна було досягти реального прогресу. Ці теми охоплювали оптику й гідростатику, а понад усе – астрономію, предмет розгляду другої частини цієї книжки.
Те, що давні греки Елліністичної доби уникали спроб сформулювати загальну теорію всього, не було їхнім недоліком. Повторюю: необхідною умовою наукового прогресу є розуміння того, які проблеми дозріли для вивчення, а які – ні. Наприклад, провідні фізики на зламі XIX і XX століть, зокрема Гендрік Лоренц та Макс Абрагам, присвятили себе вивченню структури нещодавно відкритого електрона. Це було безнадійно – ніхто не міг досягти прогресу в розумінні природи електрона до винайдення квантової механіки, яке сталося двома десятиліттями пізніше. Розроблення спеціальної теорії відносності Альбертом Ейнштейном стало можливим завдяки його рішенню не перейматися тим, що таке електрони. Натомість він переймався тим, як спостереження чогось (у тому числі електронів) залежать від руху спостерігача. Набагато пізніше Ейнштейн сам звернувся до проблеми уніфікації сил природи й не досягнув жодного прогресу, бо ніхто тоді не знав достатньо про ці сили.
Іншою
