до н. е. і був військовим інженером, у своїй «Механіці» (роботі, що ґрунтується почасти на творах Ктезібія) писав про будівництво портів, фортифікації, облоги та катапульти. Але у «Пневматиці» Філон також навів експериментальні аргументи на користь поглядів Анаксімена, Арістотеля та Стратона, що повітря реальне. Наприклад, якщо занурити у воду порожню пляшку з відкритим горлечком, повернутим донизу, вода до неї не потече, бо повітрю в пляшці буде нікуди вийти; а от якщо отвір буде розташований так, щоб повітря могло виходити, тоді вода потече й заповнить пляшку6.
Було одне практично важливе наукове питання, до якого давньогрецькі вчені поверталися знову і знову навіть у Римський період: поведінка світла. Інтерес цей виник ще до початку Елліністичної доби з роботи Евкліда.
Про життя Евкліда відомо небагато. Вважають, що він жив за часів Птолемея I і, можливо, започаткував вивчення математики в Александрійському мусейоні. Найвідомішою його роботою є «Начала»7, що починається низкою геометричних визначень, аксіом та постулатів і продовжується більш-менш ретельно виписаними доведеннями дедалі складніших теорем. Але Евклід також написав «Оптику», присвячену перспективі, а ще його ім’я пов’язують із «Катоприкою», що вивчає віддзеркалення, хоч сучасні історики й не вірять у його авторство цієї роботи.
У віддзеркаленні справді є щось особливе. Коли дивишся на відбиття якогось маленького об’єкта у пласкому дзеркалі, то бачиш його в певній точці, а не по всьому дзеркалу. Але ж можна накреслити багато траєкторій променя світла від цього об’єкта до різноманітних точок дзеркала, а потім до ока[6]. Вочевидь, насправді залучена лише одна траєкторія променя світла, яка зумовлює відбиття в тій точці, де ця траєкторія перетинається з дзеркалом. Але що визначає розташування цієї точки на дзеркалі? У «Катоптриці» з’являється основний принцип, який відповідає на це запитання: кути, що утворює промінь світла із пласким дзеркалом, коли він падає на нього й коли відбивається, рівні. Цій умові відповідає лише одна траєкторія світла.
Ми не знаємо, хто саме в Елліністичну еру насправді відкрив цей принцип. Однак ми точно знаємо, що близько 60 року н. е. Герон Александрійський у своїй «Катоприці» навів математичне доведення правила рівних кутів, яке спирається на припущення, що шлях, пройдений променем світла від об’єкта до дзеркала, а потім до ока спостерігача, є шляхом найкоротшої довжини (див. технічну примітку 8). Обґрунтовуючи цей принцип, Герон вдовольнився лише словами: «Усі погоджуються, що Природа не робить нічого просто так і не напружує сили без потреби»8. Можливо, на нього вплинула телеологія Арістотеля – усе відбувається з якоюсь метою. Але Герон мав рацію: як ми побачимо нижче, у розділі 14, у XVII столітті Гюйґенс зумів вивести принцип найкоротшої відстані (насправді найкоротшого часу) із хвильової природи світла. Той самий Герон, який вивчав основи оптики, винайшов завдяки цим знанням практичний
У Стародавньому світі загалом припускали, що коли ми щось бачимо, то світло переміщується від ока до об’єкта, неначе зір – це різновид доторку, що змушує нас тягнутися до того, що ми бачимо. Надалі я визнаватиму за належне сучасне розуміння: ми бачимо тому, що світло переміщується від об’єкта до ока. На щастя, щоб аналізувати відбиття та заломлення, не важливо, у який бік рухається світло.
