її часу».
Я з цим не погоджуюсь. Важливим у науці (філософію я залишу іншим) є не розв’язання якихось популярних наукових проблем її часу, а розуміння світу. У процесі цієї роботи людина знаходить, які пояснення можливі і які проблеми можуть привести до цих пояснень. Науковий прогрес здебільшого визначається пошуком питань, які потребують відповідей.
Безумовно, вчений має намагатися зрозуміти історичний контекст наукових відкриттів. Крім цього, завдання історика залежить від того, чого він чи вона намагається досягти. Якщо метою є лише відтворити минуле, зрозуміти, «як це насправді було», тоді, можливо, і немає сенсу судити про успіхи вчених минулого за сучасними мірками. Але такі судження необхідні, якщо цей історик прагне зрозуміти, як наука прогресувала від свого минулого до теперішнього.
Цей прогрес був чимось об’єктивним, а не просто зміною моди. Чи можна сумніватися, що Ньютон розумів про рух більше за Арістотеля або що ми розуміємо більше за Ньютона? Ніколи не було плідним питати, які види рухи природні або яка мета того чи іншого фізичного явища.
Я згоден з Ліндберґом, що несправедливо вважати Арістотеля дурним. Розмірковуючи тут про минуле за мірками теперішнього, я прагну дійти розуміння, наскільки складно було навіть для таких розумних людей, як Арістотель, навчитися пізнавати природу. Адже ніщо у практиці сучасної науки не очевидне для того, хто ніколи не бачив, як це робиться.
Зі смертю Александра Македонського в 323 році до н. е. Арістотель залишив Афіни й невдовзі помер у 322 році до н. е. За словами Майкла Метьюза14, то була «смерть, що свідчила про завершення одного з найяскравіших інтелектуальних періодів в історії людства». То був фактично кінець Класичної ери, але, як ми побачимо нижче, також і початок епохи значно яскравішої в науковому плані – Елліністичної ери.
Після смерті Александра Македонського його імперія розкололася на кілька держав-наступниць. Для історії науки найважливішою з них був Єгипет. Ним правила династія грецьких царів, яку заснував Птолемей І, один із генералів Александра, і яка закінчилася Птолемеєм XV, сином Клеопатри і, можливо, Юлія Цезаря. Цього останнього Птолемея вбили невдовзі після поразки Антонія та Клеопатри в битві при Акціумі в 31 році до н. е., після чого Єгипет поглинула Римська імперія.
Епоху від Александра до битви при Акціумі1 зазвичай називають Елліністичним періодом – терміном (німецькою мовою Hellenismus), який запропонував у 1830-ті роки Йоганн Густав Дройзен. Не знаю, чи так і задумав Дройзен, але, як на мене, у суфіксі «-істичний» є щось зневажливе. Так само, як слово «архаїстичний», наприклад, використовують, щоб описати імітування чогось в архаїці, цей суфікс неначе означає, що елліністична культура була не цілковито еллінською, а лише імітувала досягнення Класичної епохи V і IV століть до н. е. А ці досягнення були величезні,
