добре знаємо одне одного. Але дедалі частіше ловлю себе на думці, що ставлюся до нього так, як до гарного та надійного друга. А він… Усе намагається мене поцілувати. Якщо чесно зізнатися, мені було цікаво відчути, який от поцілунок у губи. Одного разу, коли Петрусь проводжав мене додому після занять у бібліотеці, я йому дозволила себе поцілувати зовсім по-справжньому. Виявилося, що у нього теплі та м’які губи. А ще вони гарячі. Від його поцілунку розійшлося тепло по всьому тілу, хоча надворі був мороз. Я злякалася нового почуття і знову втекла додому. Ну чи не дурна?
…вересня 1955 р
Я вже на другому курсі! Так непомітно пролетів перший рік навчання! Я ще на один крок стала ближче до заповітної мрії. Влітку ходила в гості до Надії Іванівни. Вчителька була мені дуже рада. Вона все така ж струнка, красива, гарна, привітна. Я з не меншим, аніж у дитинстві, захопленням дивилася на її товсту косу, яка обвивала голову вінком. Напевне, так само гордо носять корони на голові, як вона косу. Без неї я не могла уявити свою колишню вчительку. Мені здавалося, що та й спить з акуратно заплетеною косою.
– Ну що, Марічко, – питає вона, усміхаючись, – не перехотілося бути вчителькою?
– Та що ви?! Навіть ще більше хочеться!
– Пошлють на роботу кудись у забуте Богом і людьми село. Що тоді заспіваєш?
– Хтось із нас повинен і там працювати. Діти всюди однакові: що в селі, що в місті.
– Може бути нелегко.
– Я готова до будь-яких труднощів! – запевняю її бадьоро.
– Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжує моє волосся. А мені так приємно, ніби знову опинилася в далекому дитинстві.
Надія Іванівна приносить мені кухлик молока.
– Пий, дитинко, – припрошує так само, як і колись.
– Дякую, – відповідаю я, хоча вже не відчуваю себе дитиною.
Я п’ю молоко і ніяк не наважусь сказати, що мрію мати таку косу, як у неї.
– Марічко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Відпускатимеш косу?
– Як у вас! – випалюю на одному подиху і чомусь червонію.
… Ми з Валею живемо, як і на першому курсі, у Лідії Максимівни. До речі, вона так зраділа, коли перед навчанням ми завітали до неї.
– Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а відвикаю тяжко.
Ледь вийшла хазяйка за двері, Валя враз привіталася з блощицями:
– Ну що, мої дорогенькі, набридло стару кров пити? Ми вже привезли вам молодої, новенької та свіженької. Тож гайда всі на нас!
Я розсміялася, а Лідія Максимівна заглянула до кімнати й сказала:
– Як усе-таки приємно чути ваш сміх! А то, коли я вдома сама, від тиші аж у вухах дзвенить!
…жовтня 1955 р
– Слухай, ходімо погуляємо в парк! – вмовляла мене Валя. – Торік казала, що не заробила стипендію, то не маєш права на відпочинок. Тепер уже все добре, а ти носа
