у тебе закохався?
– Ти так гадаєш? – перелякано запитую її. – Хіба кохання таке?
– Звідки я знаю, яке воно?
– Ні, – заперечую я. – Кохання не таке.
– А яке ж воно?
– Не знаю ще, але воно інакше.
…січня 1955 р
– Не треба так, доню, перейматися, – втішала мене мати, дізнавшись про мою трійку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стільки років мріяли про твоє навчання.
– Я вас так підвела, – плачу я. – Не справдила ваші сподівання.
– Марійко, – батько потер руки. – Звісно, нам буде трішки важче, але це не біда. Ти завжди була старанною у школі, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчі часи. Чи нам звикати до труднощів?
– Пробачте мені, – заливаюся сльозами.
– Досить розводити сирість, – каже батько. – Робитимемо все можливе й неможливе, щоб ти вивчилася.
– Щоб не гнула, як ми, спину все життя в колгоспі, – додає мати.
Мені хочеться впасти перед ними на коліна, цілувати руки, але у нас так не прийнято. А як же я боялася, що батьки скажуть: «Кидай навчання, якщо такий телепень!»
– Дякую вам, – кажу я, а мати витирає мої заплакані очі. – Я обіцяю, що прийде час, коли ви з гордістю зможете сказати односельцям, нашим сусідам, родичам та знайомим: «Наша старша донька працює вчителькою!»
– Дай-то Боже! – каже мати і кладе хрест на груди.
…травня 1955 р
Зізнаюсь чесно: мені було трішки заздрісно, що я не отримую стипендію, а Валя, яка не так серйозно ставилася до навчання, її має. Але це не чорна, а біла заздрість. Ночами уявляю ті сто вісімдесят карбованців стипендії, які мала б отримати, і душу давить камінь образи на саму себе. Але вже нічого не можна змінити.
Я з нетерпінням і деяким острахом чекаю наступної сесії. Тепер я вже не маю жодного права схибити. А зараз їжджу щонеділі до села. Батьки кладуть мені до валізи буханець домашнього хліба, шматочок сала, два літри молока, картоплю та цибулю. Я привожу трішки гречки для супу, а Валя – макарони. Разом з нею ми варимо його, засмажуємо салом, а потім їмо тричі на день. У складчину набагато легше харчуватися. Наша господарка працює завгоспом у дитбудинку для сиріт. Вона готує собі страви на тій плиті, що й ми. З її каструлі смачно пахне, але я ніколи не дозволяю собі заглянути під кришку. Сьогодні Валя запитала мене:
– Як ти гадаєш, що у неї в каструлі?
– Не знаю, – відповіла я.
– То давай подивимося, – запропонувала подруга.
– Не можна!
– Чому?! Ми ж не будемо красти, а лише подивимося, що так смачно пахне.
– Що лежить там, – я вказала пальцем на каструлю, з якої йшов такий привабливий запах, – не наша справа. А підглядати чи то в спальню чужої людини, чи в її особистий щоденник, чи в каструлю – однаково нечемно й негарно. Хочеш, сама заглядай, а я – зась!
– Дуже потрібно! – відказала Валя й пішла до кімнати.
А вже за кілька хвилин вона додала:
– Я не знаю, що на мене
