важко сказати. Але факт залишається фактом. Я маю одну трійку. Це означає, що до наступної сесії я не отримуватиму стипендію. З якими очима я поїду додому? Як тепер мені дивитися в очі татові та мамі? Приїхати й сказати: погляньте, яку нездару ви виховали!
Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче й сумно.
Не знаю, що б я робила без Валі, без Петруся. Півдня я проревіла вдома. Весь цей час мене намагалася втішити Валя.
– Ну не кінець же світу настав?! – каже вона мені, зрозумівши, що слова втіхи на мене не діють. – Тебе ж не виключили з інституту? То чого ж так побиватися?
– Як я подивлюся в очі батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендію. Я теж на це сподівалася. Розумієш, що це повинні були бути перші мої гроші у великому житті?! А я їх не матиму, бо я – нездара!
– Досить ревти! Вже вся подушка від сліз мокра, – заявляє Валя. – А Петрусь надворі вже зовсім закляк, чекаючи на тебе.
– Що йому треба?
– Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дізнайся сама.
Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очі пухлі, ніс червоний, як у Діда Мороза. Шкода Петрика, який на морозі аж пританцьовує.
– Чого тобі? – питаю замість привітання.
– Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.
– Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.
– Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.
Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».
– Яка краса! – кажу я захоплено.
– Ось бачиш! А ти не хотіла йти!
Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.
– Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.
– Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.
– Ні в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.
– Та я ж трієчниця.
– Це буде тобі наукою. Треба більше сидіти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколінь, якщо після кожної невдачі розпускати нюні?! На помилках вчаться, а труднощі нас не повинні зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаєш книгу «Як гартувалася сталь»?
– Звичайно!
– Їм не легше було, ніж нам. Чи варта ота трійка таких сліз?
– Перед батьками соромно. Вони й так ледь-ледь кінці з кінцями зводять. Була надія на мою стипендію…
– Треба набратися мужності, щоб до наступної сесії добре підготуватися. Не вішай носа! Ходімо туди! – Петрусь вказує пальцем на гурт молодих людей, які зібралися навколо гармоніста і вже починають щось наспівувати.
Не
