створення мого «нового стилю». Ми сміялись і плакали, а кожна з подруг по черзі обрізала та збривала моє волосся. Ми поділилися таким інтимним, яким більшість людей не ділиться. Це було одним із найглибших переживань, один із найбільш пам’ятних днів мого життя. Я опинилася перед дівчатами вразлива й беззахисна, як ніколи в житті. Я стояла на балконі, відчуваючи вітер поголеною головою, кидала погляд на своє віддзеркалення у вікні. На мій подив, я відчула свободу! Замість почуття небезпеки і слабкості я відчула внутрішню красу, невпинну силу й відвагу! Всі ми знали: це може статися з кожною з нас.
Того дня я змінилась. Я відкрила їм свою голову та свою душу. Я усвідомила, що ніхто з нас не знає насправді, що готує нам майбутнє. Достеменне – лише тепер. Отож, я не маю гаяти свій час на гризоту, не повинна дозволяти обставинам засмоктати мене у трясовину. Я мушу жити, радіючи коханню, дружбі, красі – всій тій радості, що мене оточує. Я обрала повне життя – на кожен день. Із волоссям чи без нього – хіба не однаково?
Розділ 3. Пройти крізь утрату
22. Батькові слова
Біль минає, краса залишається.
Життя змінилося того дня, коли мені виповнилося дев’ятнадцять. Ми з татом вирушали на похорон. Я відчинила двері та зіщулилася від такого знайомого скрипу. Перед тим як востаннє лягти в лікарню, мама попросила мене змастити рипучі завіси, бо вона весь час прокидалася від їхнього звуку. А я так і не знайшла часу виконати її прохання.
І тепер ніколи не виконаю.
– Зачекай, – прошепотів тато. – Сядь-но, посидь хвилинку.
Я неохоче послухалася та сіла біля нього – на сходи в передпокої. Ноги в нього тремтіли, руки трусились. Я відчувала тепло його тіла поруч і боялася, що моє заніміння розтане від цього тепла. Утім, не можна так. Ще треба рухатися. Робити щось, будь-що, тільки б не думати. Не відчувати нічого. Не дивитися правді у вічі – правді про те, що мами більше немає.
Напередодні я метушилася. Готувала їсти, хоча їсти ніхто не хотів. Заплітала й переплітала коси сестричці. Вичищала до блиску й так уже бездоганно чисту оселю. Те, що я весь час була завантаженою, якось допомагало відсунути тягар моєї втрати, не дати йому розторощити мене. За всю цю запаморочливу добу наодинці з татом я була лише ті хвилини, коли ми обирали для мами останню сукню.
Коло тата було надто боляче. Порожнеча в його сталево-синіх очах, його похилі широкі плечі – це все змушувало мене усвідомити реальність, а вона була надміру болісною. Я залишалася непохитною й жорсткою. Я бачила, як тато занурюється у світ жалоби, жорстокий та сповнений мук, я ж не хотіла опинитися там разом із ним. Я мала бути сильною.
Глипнувши на двері, я зловила себе на потаємному бажанні покинути батька. Втекти якнайдалі від нього. Але я знала, що це неможливо. Я була йому потрібна.
Тато, міцний і витривалий військовик, по�
