хіміотерапії буде об’їдатися моїми улюбленими шоколадними батончиками, бо їжа мені буде заборонена.
І родина, і друзі завжди схвалювали моє чудове ставлення до життя й до того, що сталося. Проте вони, мабуть, так і не збагнули, яка вдячна долі була я за те, що хіміотерапії й опромінюванню піддають мене, а не мою дочку.
Дівчатка-підлітки зазвичай складають компанію своїм мамам у походах до крамниць. Ми із Джилл склали одна одній компанію в онкологічному центрі, де провели найкращу частину року, роблячи майже щотижня аналізи крові. Я до того часу вже завершила хіміотерапію й опромінювання, а тромбоцити Джилл прийшли до норми. Їй ще треба було періодично перевіряти тромбоцити, а я теж вряди-годи мала ходити на перевірки, але наше життя поступово поверталося в норму.
Минуло майже два десятиріччя. У мене немає раку. Джилл перебуває в стані ремісії. Я мала щастя бачити випускні церемонії моїх дітей, їхні весілля, народження наших дорогих онуків, двоє з них – діти Джилл. І тепер я радо ділюся своєю історією з тими родичами, хто дістав схожий діагноз, із друзями, зі знайомими. Я кажу їм, що не варто зациклюватися на біді, яка їх спіткала, треба зосередити увагу на тих, кого любиш, на тих, кому ти потрібен. Саме це допомогло мені вижити, здолати потенційну загрозу моєму життю, останню стадію раку грудей, і це те, що допоможе вижити іншим.
18. Наїстися
Одужати – це пам’ятати, хто ти є, та використовувати свою силу, щоб стати таким, яким тебе задумано.
«Тривожність, обсесивно-компульсивний розлад і анорексія» – якби ви запитали мене кілька місяців тому, як у мене справи, я вам це все одразу й відповіла б. То чого ж тоді я була в такому шоці від повідомлення лікаря, що з лікарні цього ранку я не вийду?
Я визнала, що в мене проблема. Так, коли мене оглянув фахівець, коли він зробив свій висновок: «У вас анорексія. І серце, і, насправді, весь організм – може от-от відмовити. Ви можете померти», – ця проблема раптово стала для мене аж надто реальною. Діагноз означав, що втекти від нього я вже не зможу.
Наприкінці десятого класу я зізналася батькам, що слабую на розлад харчування. Те, що розпочиналось як бажання поліпшити своє здоров’я, раптом перетворилося на кардинальні зміни в організмі, і проблеми зі здоров’ям збільшувалися, мов снігова грудка. Втрата ваги ставала дедалі небезпечнішою. Я обмежила свій раціон приблизно до 800 калорій на день та робила вправи по чотири години щоденно. Мене захопили думки про моє тіло, про те, як підтримувати «ідеальну форму». В голові застрягла цілком недосяжна мета.
Після цього всього я залишилася в емоційному розладі, зі зруйнованою психікою та спустошеним тілом вагою до сорока шести кілограмів. Я стала відлюдницею, заховалася від свого соціального життя. Я почувалася геть спорожнілою, мене мучив голод до всього, що є в житті. Я вмирала – і ззовні, і зсередини.
На початку літа я розповіла батькам правду про те, із чим намагаюсь боротися. Вони одразу ж заходилися робити все можливе, щоб мені допомогти. На жаль,
