чисте. Нас відпускають додому, невролог цікавиться, чи є в нас якісь запитання.
– Лиш одне, – кажу я. – Що нам робити, коли це станеться знову?
Невролог наче здивований. Здійняв брови, ніби нагадуючи: «Ви ж обоє лікарі». Він простягає нам буклет. Трикутники – у перший клас, і на пляж, і в денний табір, і на ночівлю в друга. Цей друг живе зі слуховими імплантами.
– Не хвилюйтеся, – каже мені його мама, – мій малий теж на інструкціях живе.
Ми стаємо членами ексклюзивного клубу, до якого ніхто не хоче потрапити.
Одного дня, майже рівно за рік, телефонує шкільна медсестра.
– Напад триває десять хвилин, ми не можемо його спинити, – каже вона.
Я цього дня вдома, тож прилітаю через кілька секунд, кидаю машину біля школи, – одне колесо на бордюрі. Він у кабінеті медсестри, лежить на пластиковому диванчику, який ставили для малих із хворим горлом чи животиком. Брехуни. Я знаю, як це зветься. Оце дрижання, що не можна спинити. Я знаю, як лікувати це в дорослих. Утім, зараз я знаю лиш одне: обійняти його, тримати його – коли він смикається, коли піна йде з рота, коли він уже просякнутий сечею.
У машині «швидкої допомоги» піна стає кривавою. Я запитую парамедичку з «кінським хвостиком», чи він помре. Вона вдає, ніби не чує, повертається, щоб відрегулювати кисень. У місцевому відділенні «швидкої» я викрикую інструкції.
– Його лікує міський невролог, – кажу я. – Треба його перевести до нього.
Медичка зі «швидкої», яка схилилася над сином зі своїми ліхтариками та паличками, випростовується.
– Гадаю, – непривітно каже вона, – мамі слід почекати за дверима.
Трубки під’єднанні, записи прикріплені, дитину викладено на ноші. Все готово для транспортування. Лишається одне. Парамедичка із хвостиком простягає мені скляночку для аналізів, у якій тарабанить те, що викликало кровотечу, через яку моє серце ледь не розірвалося.
– Ось, матусю, – каже вона, – передайте зубній феї.
Повертаємося додому. Сорок пігулок на день, роздавлені в ложечках із найсмачнішим морозивом. А він усе кліпає й труситься, труситься й падає. Тижні минають, мов повільний огидний спуск, що завершується на килимі в ігровій кімнаті в підвалі. Ми стільки днів провели тут, бо це єдине місце в домі, де він не може скотитися зі сходів. Уночі ми вкриваємо його ковдрою із «Зоряними війнами», міцно підтикаючи краї, але таки знаходимо його вранці на підлозі у вологій піжамі. Якщо валіум не спрацьовує, ми викликаємо «911». Пожежники приїздять разом зі «швидкою», вони – у своїх величезних чоботах та шоломах – заповнюють увесь простір маленької дитячої кімнати наших хлопчиків. Менший братик сміється, задоволений.
Його поклали до лікарні. Виписали. Знову поклали і знову виписали. Поклали. Виписали. Поклали. Виписали. Поклаливиписалипоклаливиписалипоклаливиписали поклаливиписали. Мій чоловік задовгий для крісла-ліжка,
