style="font-size:15px;"> Я знала, що цей духовний підхід до виклику, який кинув мені Великий Р., матиме таке саме велике значення, що і фізичне лікування. Я читала Біблію про цілющий доторк Бога. А ще уявляла собі, що по моїх судинах мандрує моя власна Супержінка, убиваючи ракові клітини. Вона була безстрашною та невтомною. Від мізинця на нозі до маківки, я уявляла собі систему, яка очищується від лиховісних клітин. Цей спосіб мислення не лише надавав мені сили, він дозволяв мені зосередитися на відчуттях, а не лише на тих величезних фізичних втратах, які рак заподіяв моєму тілу.
Інші пацієнти розповіли мені, що на відновлення енергії, яка в мене була раніше, на повернення ясності розуму організмові знадобиться майже рік. Того дня, коли я прокинулася такою, якою була раніше, я часу не гаяла. Я відкрила себе життю: нові люди, місця, різноманіття і вся ця безумовна радість.
Моє нормальне життя змінилося. Тепер я не вагаючись можу проїхати дев’ять годин лише для того, щоб побачити рідкісну пташку, про котру почула, дертися повними змій джунглями Південної Америки, щоб насолодитися квітами рідкісної орхідеї. Коли мені пропонують спробувати іноземну страву з підозрілими інгредієнтами, я міркую: а чом би й ні? Куштувати козлячі тельбухи – то дрібнички порівняно з лікуванням раку.
Дороги у всіх людей різні. Кожна людина, стикаючись із викликом, який змінює її життя, обирає власний шлях. Я, звісно, не хотіла б зустрічатися з Великим Р. у своєму житті. Проте без нього я, мабуть, проґавила б дві речі: можливості й зростання. Зараз я зустрічаю виклики та зміни з більшою втіхою й співчуттям. І я вдячна за кожен день, хай що він приносить мені.
14. Дякувати за неможливе
Любов матері – це те джерело, яке надає пересічній людині силу чинити неможливе.
Пологи виявилися важкими – після легкої вагітності. Наш син народився за допомогою щипців. Я так прагнула стати мамою, я дякувала за це маленьке життя в моїх обіймах. Ми з моїм чоловіком Марком планували природні пологи, із тихою музикою, м’яким освітленням пологової палати, теплою водою, щоб скупати немовля після пологів, та негайним грудним годуванням. Але наші плани були зруйновані. Наш син ішов обличчям догори. В ті дні майбутня мати мусила сподіватися лише на те, що дитя перевернеться саме, поки вона лежить, під’єднана контактами до приладу, що нагадує телевізор із паршивим зображенням. У цьому безладі, у цьому критичному становищі згасло світло, ванна з водою перекинулась, а музика замовкла. Тоді мого чоловіка виставили з кімнати.
Лікар хутко зробив спинномозкову ін’єкцію, і наш син з’явився на світ. Коли його нарешті поклали мені на руки, я побачила подряпинки на його лобі. Пригадую, я тоді ще подумала: от же, сильний малюк, таку залізну хватку пережив. Минуло два місяці, ми з Марком насолоджувалися батьківством. Наближався День подяки, і ми нетерпляче очікували
