книг, я також дістала благословенну нагоду вести блог наставниці, що дозволяло мені служити пораненим людям у всьому світі.
Час спливав, я знала, що пора вже мені видавати книжку, яку я відкладала. Таким чином, я надіслала у друк «Підніми мою дочку: шлях від пітьми до світла». У серці своєму я знала, що це буде цінним ресурсом для читачів – для тих, хто провадить схожу боротьбу.
Сьогодні я так само пишу. Вірю, що це мене рятує. Це надає сенс моєму існуванню. Я змінююся, зміни йдуть ізсередини назовні, я сповнена бажання допомогти іншим, дотягнутися до них через свої книжки, через блог, через роботу в малих групах для жінок із проблемами.
Я гадала, що мені ніколи не вдасться уникнути болю мого минулого й розладу, який сіяв безлад і спустошення навколо мене, але я вдячна життю, що помилялася. Щойно я занурилася в письменницьку працю і журналістику, як змогла дотягтися до інших, я знайшла новий спосіб життя. Завдяки цьому я навчилася, що без любові до себе такої, якою ти є, майже неможливо полюбити інших.
11. Безліч можливостей
Щойно ти усвідомив свою боротьбу, стають можливими дива.
Рано-вранці на початку Дня святого Патрика я дивлюсь у вікно кухні на сіруватий серпанок тихого дощу. На сусідній вулиці натовп збирається для параду, я можу витягнути шию, виглянути у вікно та побачити цих радісно збуджених людей. Я незграбно пересуваюсь у своєму кріслі, що стало моєю могилою. Дим моєї цигарки витанцьовує на тлі тріщини в шибці, коли пронизливий подих вітру долітає з Гудзону.
Малюк розплачується з вуличним торгівцем і біжить далі, розмахуючи яскравим прапорцем. Мені забиває дух через коротке відчуття насолоди від цього чудового моменту, який відволікає мене від моїх клопотів. Мій чоловік учора додому не прийшов, і я його не звинувачую. Якась жінка захиляє голову, сміючись із того, що шепоче їй на вухо диригент оркестру. Чому б мені не пройти прогулятися, не приєднатися до святкування?
Пригублюю ром, рука злегка тремтить. Сніданок. Міркую, чи вистачить цієї порції, щоб убити біль у моїй душі. Кого я намагаюсь обдурити? Я викинута з життя, нікому не потрібна жінка. Я не милася три дні. На вулиці за вікном – нормальні люди, які мають своє місце в цьому світі, володарі свого життя.
Проте тут я в безпеці. Я – мов тінь за віконною рамою, мене ніхто не помічає. За вікном проходять оркестри та зникають із поля зору.
Інший ранок. Я знову дивлюсь, як сходить сонце, і кров б’є мені в голову, коли я спинаюся на ноги. Коли я їла востаннє? Серце калатає, я думаю, що вмираю. Я така самотня. Я блукаю кімнатою, під ногою шурхотить газета. Піднімаю, тупо дивлюся на неї. Щось у мені має змінитися. Я нічого не маю. Ні чоловіка. Ні грошей. Ані гідності.
Я гортала церковні сайти, шукаючи когось, хто міг би забрати мене й дати бодай якусь надію. Це було якесь
