за руку. – Забудь минуле, забудь усе лихе, що сталося, навчися радіти. Обіцяй мені, що ти спробуєш і так учиниш.
По моїх щоках котилися сльози. Я стисла руку Ренді.
– Обіцяю.
Три роки поспіль я писала, і це було моїм виходом із того мороку, в якому я жила. Дві тисячі тринадцятого року я була вже офіційно визнаним автором чотирьох завершених повноцінних романів. Отож, коли мене помістили до психіатричної клініки, я знайшла вихід – почала писати щоденник моїх переживань. Ці три страшні дні стали моїм відродженням. За три дні я навчилася більше, ніж дехто може навчитися за ціле життя. Медперсонал у цих стінах картав мене за те, що я зробила собі, вони всі переконували мене цінувати ту милість життя, яку мені даровано. Друзі, котрі з’явилися тут у мене, підбадьорювали мене, вказуючи на те, яке справжнє благословення я здобула.
Тож на третій день я пішла звідти, сповнена бажання творити життя, гідне того, щоб його прожити. Мені багато в кого треба було просити вибачення, треба було позбутися лихих звичок, відновити стосунки з кількома людьми. Утім, я відновлювала саму себе, я припинила вживати наркотики, стала кращою людиною. Рік по тому я, вже письменниця, продаю свої романи через Інтернет, керую фондом допомоги музикантам та доброчинною кампанією з продажу головних уборів, підтримуючи пацієнтів клініки. Мешкаю в стабільному та впорядкованому будинку, оточена чудовими друзями, я нарешті засмакувала, що таке щастя, якого завжди прагнула. Я більше не виживаю. Сьогодні я живу чудовим життям, і не лише для мене, а й для друзів, які підбадьорювали мене в найтемніші години у клініці. Справдила свою обіцянку, почала спочатку і, зрештою, навчилася радіти життю.
8. Дивлюся вперед, озираюся назад
Ніхто не здатен повернутись у минуле та розпочати все знову, але кожен може розпочати сьогодні й завершити – по-новому.
Кров тече з розбитих колін та ліктя, обличчя заюшене кров’ю – так я пришкутильгала того дня додому, скиглячи від болю. Я невдало стрибнула й гепнулася долілиць, намагаючись урятувати мою команду від уторгнення на нашу базу. Років мені тоді було, мабуть, вісім, я могла б сподіватися на співчуття до моїх поранень, але ця надія була ілюзією. Насправді ж, щойно мати побачила, в якому я стані, вона схопила мене за коси та почала трусити, мов ганчір’яну ляльку. І це було тільки вступом до побиття, яке на мене чекало.
– Скільки я тобі казала не бігати! – репетувала вона.
У дитинстві я звикла до насильства. Я зростала в родині, де не вбачали нічого неправильного у фізичному покаранні дітей. Побиття дітей було випробуваною та дієвою системою. Її передавали з покоління до покоління. Моя сім’я вважала, що нікому від цього ніякої серйозної шкоди не буде. Бандитом чи наркоманом ніхто в родині не став – от вам і доказ ефективності такої системи. Тож чому тоді відмовлятися від способу підтримати дисципліну, який довів свою
