випила. Я навіть гадки не мала, ланцюг яких подій розгорнеться з того незначного вчинку.
Тепер, дозвольте, я дещо поясню. У жодному разі я не вважаю, ніби люди, котрі залюбки перехиляють один-два келихи, є алкоголіками. Нічого такого тут немає. Якщо ви п’єте, бо вам до вподоби дегустація різних вин, чи ви замовляєте напої, коли обідаєте в ресторані, чи полюбляєте холодне пиво під добру закуску, – то я кажу зовсім не про це. Дехто з моїх друзів є членом винних клубів або щовечора вживає вино за вечерею. І жодних проблем. Проблема не у виді напоїв, ба навіть не в їхній кількості. Проблема – у причині вживання. Коли я пила, це працювало як механізм подолання стресу. Я пила, бо мені дуже боліло, і я не знала, як іще з цим можна впоратися.
Моя звичка покладатися на алкоголь з’являлася повільно. Тут келих вина, там келих… Та невдовзі це перетворилося на проблему, якої я не хотіла визнавати. Я відчайдушно чекала на кінець дня, коли зможу нарешті перехилити чарочку горілки… чи три чарочки. Я пила не тому, що мені воно смакувало. Мені подобався той теплий опік у моєму горлі. Відчуття того поколювання в кінчиках пальців. Упевненість, що біль і журба невдовзі зникнуть, а я не думатиму про те, із чим мушу розбиратися день у день. Я ще й виправдовувала себе, дурепа несосвітенна: мовляв, я тепер спокійніша, не така напружена, добра дружина й мати, – після чарочки-другої ввечері після важкого дня. Це була неймовірна брехня. Я починала з однієї-двох порцій горілки наприкінці дня, коли Ендрю засинав, а дійшла до того, що постійно тягнулася до пляшки, починаючи години з четвертої, коли знала, що не планую нікуди виходити. Пляшка переїхала з кухні, де стояла на очах у всіх, до таємного сховку в шафці нашої кімнати. Я не хотіла, щоб чоловік знав, скільки я випиваю, і так було найлегше її приховати.
Мої самотні посиденьки з алкоголем тривали лише рік. Однак після його завершення я повністю втратила контроль над уживанням спиртного. Кульмінацією став Святвечір. Я тоді випила забагато, і все закінчилося «швидкою допомогою». Лікар розпитував мене, скільки алкоголю я випила, а чоловік сидів поруч. Я, звісно, все заперечувала, казала, що лише два-три келихи вина. Мій чудовий чоловік так про мене непокоївся, і гадки не маючи, як далеко зайшла моя залежність. Він, геть приголомшений, подумав, що я випадково прийняла подвійну дозу антидепресантів абощо. Я досі страшенно шкодую про те, через що змусила його пройти того вечора.
Коли ми вночі дісталися домівки, я й далі заперечувала реальну ситуацію. Ми лягли спати. Я прокинулась із жахливим похміллям, мене нудило цілісінький день. Браян почекав, коли мені полегшає, і лише тоді почав розмову про те, що відбувається. Він показав мені свідчення мого вчорашнього стану, того, чому він змушений був викликати «швидку». Піжамка нашого сина була вся вкрита моїм блювотинням. Мене вивертало, коли я намагалася заколихати дитину. Це було дно. І це ж стало початком мого нового життя.
Одразу після Нового року я пішла на свою першу зустріч
