до нього.
– Можна мені якось позбавитися цих ліків? – запитала я, простягаючи йому слоїчок. – Термін придатності добіг кінця.
Розплатившись за покупку, я вийшла з аптеки.
Я крокувала вулицею, сльози без упину котилися по щоках, але я всміхалася, радіючи їхньому теплому солоному смаку.
3. Я божевільна?
Понад усе: майте почуття гумору. Це дуже потрібна броня. Радість у серці та усмішка на губах – ось ознаки того, що глибоко в душі людини вирує життя.
У кожного може трапитися нервовий зрив, а надто в тих, хто рятує, підбадьорює, допомагає, у тих, хто завжди мусить бути напоготові, хто має контролювати та берегти. Пригадую ті події, що призвели до мого зриву. Мені було сорок два, мій чоловік служив у морському флоті США. Його корабель жартома називали «Ніколи в море». Як помічник омбудсмена я мала відповідати на телефонні дзвінки з усіма проблемними питаннями. Перелік усього, що мене обтяжувало, здавався нескінченним. Із кожною хвилиною я наближалася до повної емоційної катастрофи.
Я почала роздавати свої улюблені речі – просто для того, щоб якось довести собі: «Я ще здатна себе контролювати!» Але це було не так. Я почала пропускати свої заняття у школі, я дуже багато говорила про смерть. Із Богом я тоді не могла спілкуватися. Тільки волала десь усередині себе: «Допоможи! Будь ласка!»
Одного дня, після годинного спілкування з жіночкою, яка вирішила вихлюпнути на мене всі свої нескінченні клопоти, я зрозуміла, що дісталася межі. Всі довкола її нещасну переслідували та цькували, а сама вона була біла й пухнаста. Може, я таки скажу їй, як цьому зарадити? Я намагалася щось підказати їй, але жінка заволала: «Не лізьте в моє життя!» – та кинула слухавку.
Далі було ще гірше. День котився під укіс. Я хвилювалася за свого чоловіка, за його непутящий корабель, що ніколи не виходить у море. До мене зверталися по пораду жінки, які нещодавно вийшли заміж, вони залежали від мене. І телефонували мені – одна за одною. Кожну я підбадьорювала. Кожній щось радила. Я була рятівницею рівних можливостей. Усі були порятовані – окрім мене. Я почувалася самотньою, зацькованою, виснаженою.
Потім задзвонив телефон. Цього разу я мала привезти сполучні кабелі якійсь молодиці, котра залишила мене стовбичити на парковці біля ресторану. Була вже майже північ, удома я нічого не встигла зробити. Здавалося, світ навколо мене збожеволів, але насправді це саме я втрачала зв’язок зі світом. Мене заціпило. Я просто робила те, що завжди. Допомагала. Рятувала. Підбадьорювала.
Я вже не пам’ятаю більшість із того, що відбувалося. Життя ніби йшло десь – по той бік окуляра телескопа – далеке й туманне. Не пам’ятаю, як я доїхала додому. Пригадую, як сиділа в машині на під’їзній алеї, двигун працював, а я думала, чи не варто надихатися чадного газу. Проте заподіяти собі шкоди я теж не могла. Просто я не з тих, хто відважується
