style="font-size:15px;"> Невдовзі почнуть сходитися колеги, тож час приклеїти фальшиву усмішку на обличчя, підсипати двійко-трійко жартів. Але себе я бачив у глибокому циліндричному колодязі, стіни навколо – із міцного гладенького граніту. Я залишався в чорній порожнечі мого життя. І виходу не було.
Я молився, але знав, що Бог не чує. І звинувачувати його за це я не міг. Він знав, так само добре, як і я, що я думаю тільки про наступну випивку, навіть, коли обіцяю, що покину, щойно він прийде мені на допомогу.
Я гадки не мав тоді, що він слухає. І чекає.
Мені було п’ятдесят, я був батьком і дідом. Успішним журналістом. Я був безпомічним таємним п’яничкою, а проте високофункціональним п’яницею, бо майже кожну годину, вільну від сну, я проводив за чаркою, плануючи, де б випити ще одну, або приховуючи докази випитої чарчини, докази моєї залежності. Жалюгідний досвід, що виснажує. Я постійно брехав, я невтомно працював, намагаючись жити, як нормальна людина, і водночас таємно підгодовував ненажерливу лиху звичку, яка, якщо чесно, ніколи мене не задовольняла.
Якесь несамовите божевілля виймало мене щоранку з ліжка та підводило до першої чарки. За нею зазвичай ішов напад нудоти, потім – друга чарка, і ще одна, поки я не наливався цією отрутою до того, що міг угамувати дрижаки.
Попри те, що я намагався змінювати генделики, майже всі продавці знали, чого я прийшов та чого хочу, щойно я з’являвся у дверях. Я нікого не міг надурити. Я себе ненавидів, бо хоча мені п’яному не була притаманна агресія, я знав, що краще провів би годинку з ящиком пива, ніж зі своєю родиною.
Єдине, що для мене в ті часи важило більше за пиятику, була моя робота. Я пишався тим, як пишу. Я знав: доки я можу писати, доти зможу зберегти останній клаптик власної гідності.
Проте страх того, що я можу втратити все, що змушений буду відповідати за свою пиятику, що моя печінка не витримає, убивав будь-яку надію на мир у моїй свідомості. Ще кілька чарок – і мені буде байдуже. Гаразд, принаймні на кілька годин.
– Боже милий, невже ти мене не бачиш? Не чуєш мене? – молив я. – Я не хочу вмирати! Хіба тобі байдуже?
Мовчання у відповідь. Однак і в своїй ізоляції я далі молився. Не можу сказати, чому. Врешті, я знав, що алкоголь – завжди готова відповідь на мою молитву про втечу. Він давав мені те, що я хотів, коли я хотів.
Аж поки одного вікенду під час гульні я відчув нудоту. Я буквально не міг напитися, того грудневого понеділка я змусив себе прийти до офісу раніше, просто в цей час ми готували найбільший випуск газети за весь рік. Але я не зміг ні на чому зосередитися. Я був дуже хворий.
Нарешті я здався. Я вийшов із дверей розгублений, хворий, без жодної надії. Я був ущент розбитим: щойно я пішов геть від єдиної у світі речі, яка вартувала для мене бодай щось.
Я прагнув померти. Я молився, чекав на відповідь і знав, що її не буде.
Нарешті я таки вирішив попросити про допомогу. Хай як лякала мене така перспектива.
