реготала, то завжди проблемки мала – ще до мого ІЦ.
Звісно ж, у ІЦ немає нічого смішного, але мені допомагає гумор, із яким я ставлюся до всіх цих несприятливих обставин, і негативний вплив меншає. Певна річ, ІЦ – тортури. Безлад. Бентега. Незручності. Зміна всього твого життя. Це така штука, про яку не говорять. Але я вимовляю слово «міхур» без жодного вагання, так само як, скажімо, слово «нога». Я чесно визнаю, що в мене є проблема, тож мої друзі розуміють, коли посеред розмови я прошу мене вибачити. Моя родина виявляє терплячість під час нашої щорічної подорожі до Туманних Гір, яка-раніше-забирала-десять-а-тепер-тринадцять-годин.
Люди з хронічними хворобами знають, що таке виклики долі. Кожен особливий стан потребує свого способу життя – схвалює його хворий чи ні. Відколи мені поставили діагноз, я дивлюся на світ по-іншому. Я стала терплячіша, більш співчутлива. Ось іде чоловік, так повільно, що я не можу дістатися, куди мені треба; але, може, у нього проблеми із судинно-кровоносною системою. Онде жінка, вона не може чітко вимовити замовлення у віконці фаст-фуду; то, можливо, в неї затримка з обробкою інформації або наслідки контузії. Хто знає? Обмежені можливості чи хвороби – не оголошення для всіх навколо; люди, які живуть із ними та борються, роблять усе, щоб уникнути незручностей для оточення. Утім, так чи так, а ми маємо прожити своє життя. У мене ІЦ. Я співчуття не хочу. Я лише прошу людей посунутися та дозволити мені добігти до вбиральні. Бо на мене чекає порцеляновий бог.
20. Здорова доза гумору
Кожен набір виживання має містити почуття гумору.
Кажуть: «Або веди, або йди за лідером, або геть із дороги». Це, можна сказати, про мене. Але для мене вислів точніший: «Геть із дороги. Я попереду, ти позаду». У мене дві швидкості: «уперед – на повну» та сон. Я завжди був узірцем здоров’я. Я був завжди напоготові, у добрій формі: всі зуби на місці, волосся теж, на вигляд – молодший за свій вік. Склянка моя завжди видавалася напівповною, а «я не можу» не входило до мого словникового запасу. Я мав вродливу дружину, розумних дітей, гарний дім та пристойний дохід.
Потім одного дня я помітив маленький вузлик на правому боці шиї. Гадав, то залоза так напухла. ЛОР із цим не погодився. Він заглянув мені в горло – і йому дух перехопило! Такої реакції у свого лікаря краще не бачити.
– Що таке? – запитав я.
– Ти справді хочеш знати? – перепитав лікар.
Звісно, я хотів знати!
– Схоже, у тебе рак правої мигдалини, – бовкнув він. – Візьмімо шматочок цього на біопсію, – проголосив він, відірвав кавалок слизової, кров хлюпнула мені в горло. Тієї миті я переймався не стільки раком, скільки тим, що можу захлинутися до смерті чи потонути у власній крові.
Я не почувався хворим і не скидався на хворого. Я грав у гольф, кожного тижня працював
