європейців, гнаний, немов рятуючись від вогню, побіг просто до них.
– Мир вам, браття мої!
– І вам того ж бажаємо, – кивнув Александр, усміхаючись у вуса.
– О, нечестивці! – скрикнув англійською незнайомець, погрожуючи своїм переслідувачам кулаком.
Побачивши озброєних незнайомців, музики трохи вгамувалися.
– А тепер, мосьє, заспокойтеся! – мовив Альбер де Вільрож. – По-моєму, ці чорношкірі хлопці не надто ворожі до вас. Єдине, що вам загрожує, – це або повна глухота, або ненависть до африканської музики на все життя.
– Це кляті упертюхи! Мені так і не вдалося пролити світло Писання в ці дикі душі! Вони вперто тримаються свого…
– Чому вас переслідували у такий дивний спосіб? – здивувався Александр.
– Вони вигнали мене зі своїх земель, брате мій… – зітхнув проповідник. – Я простий слуга Божий, але якщо у вас немає фургона з товарами для обміну, вони вас випроваджують – аж на межу своєї території. Я прибув сюди тільки сьогодні вранці… І що тепер мушу робити, поневіряючись, сам-один, ще й позбавлений засобів до існування?
– Хочете розділити з нами скромну трапезу і доєднатися до нашої експедиції?
– Майте на увазі, ви далі й кроку не ступите, якщо не маєте чим удовольнити пожадливість цих дикунів.
– Ну, щодо цього не турбуйтеся, містере… е-е… слуга Божий… А тепер, схоже, настав час для перемовин, – стримано кивнув Александр, помітивши, що до нього наближається один із тубільців.
Значний арсенал європейців, здається, справив належне враження на чорношкірого вождя. Озирнувшись, він подав знак, і з гущавини зараз же вискочила його обшарпана охорона, озброєна списами та іржавими мушкетами. Сам вождь був у сірому фетровому капелюсі з білим пером, коротких штанях і чоботях із закотами; коло коміра його подертої куртки за тубільним звичаєм були приторочені коробочка, разок намиста, ніж, табакерка і уривок від хвоста фенека, що вочевидь правив вождеві за носовичок.
Александр заледве зміг стримати усмішку, коли тубілець заговорив ламаною англійською:
– Мій білий брат знає, що за прохід землею бечуанів належить сплатити?
– Охоче. Кому?
– Мені.
– Назвіться, будь ласка, добродію.
– Мене послав король Сікомо…
– От що, чоловіче добрий, – спохмурнів Александр, – я краще заплачу самому містерові Сікомо.
– Мій білий брат дасть мені синього костюма, червону сорочку і новий капелюх з пером, – не здавався тубілець. – Рушницю, порох, свинець…
– Білий брат дасть вам монету в десять франків і благословення, про все інше ми поговоримо з Сікомо. Тих речей, які вам потрібні, у нас немає.
– Де то видано? – вигукнув, кривляючись, вождь. – Щоб біла людина подорожувала без фургона? І не мала б речей, які можна обміняти на слонову кістку?
– Авжеж,
