вперся в землю всіма чотирма ногами, нахилив свою потворну голову, а потім з лютою силою підкинув її вгору, прохромивши могутнім рогом черево пораненого слона. Глухо тріснула й луснула шкіра. Слон похитнувся і впав мертвий, а носоріг відскочив і опинився за два кроки від вершника. Одурілий від переляку кінь продовжував тремтіти і щосили мотати головою, коли носоріг, увесь залитий слоновою кров’ю, кинувся на нього.
Усе сталося миттєво: непроханий гість повторив свій маневр. І вже кінь похитнувся й мертвий завалився на бік. А що ж з його вершником? Александр Шоні, впустивши карабін, хутко випростався в стременах і встиг схопитися обома руками за грубу гілляку дерева, під яким іще мить тому стояв його кінь. Ось він легко і зграбно, мов справжній гімнаст, підтягнувся на руках, вихопився на гілку та й усівся на ній, поглядаючи згори, як на землі під ним нетямиться розлючений носоріг…
Коли потворний убивця нарешті пішов собі, довершивши свої криваві справи, мисливець обережно спустився вниз і підняв з пилюки свого карабіна.
– Чорт його бери! – пробурчав він, прямуючи під зелене шатро лісу. – Тепер я ще й коня позбувся…
Раптом з гущавини знову почувся тріск гілля. Александр зупинився, наготував до пострілу карабін, аж тут почув голоси: йому назустріч із хащі їхали верхи Жозеф і Альбер. Але бачили б ви їх у ту хвилину! Жозеф був без капелюха, одяг подертий на клапті, обличчя і руки в крові; його світлої масті конячину, всуціль укриту тисячею саден, подряпин і уколів, годі було впізнати. Каталонець намагався заспокоїти її, проте вдавалося це йому не краще, ніж Альберові, який так само мав вигляд опудала.
– Нівроку ж ви погуляли, друзі мої, – сказав Александр. – Звідки вас Бог несе – з кураїв чи з чортополоху?..
– Ці кляті шкапи затягли нас у нетрі якихось пекельних колючок! – обурено вигукнув де Вільрож. – Чорт би їх забрав з усім їхнім потрухом!
– Ти схожий на подушечку для шпильок! – усміхнувся Александр. – Це, між іншим, держидерево!
– Плювати мені, як там воно зветься… О Боже, як боляче!
– Зараз ми їх повиймаємо… – Александр видобув з кишені дорожній несесер, дістав пінцета і заходився вправно витягати з приятеля колючки одну за одною, примовляючи: – Не сіпайся! Спокійно… Зараз у твоєму тілі стирчать зразки усіх без винятку африканських колючок. Ось дивися – ці дві загнуті гострі пластинки, схожі на риболовний гачок…
– Що за мерзенна погань!
– Потерпи трохи! Якщо зробиш різкий рух, стане ще гірше… А ось інший різновид – з міцними хрестоподібними голками. Тепер мімоза звичайна – оці білі шпильки. Є тут і «чіпка акація»…
– Ти що, зібрався вивчати ботаніку на моїй шкірі? Досить!
– Годі вже, заспокойся.
– Після цих колючих нетрів я навіть забув тебе спитати: як ти?
– Живий, чого не можна сказати про мого коня. Дякуючи одному симпатичному носорогові… Дозвольте, Жозефе, порятувати й вас…
Каталонець
