Потім змахнув рукою – і лише тоді його зголоднілі одноплемінники, зі списами, ножами й сокирами в руках заходилися коло туші, облігши її зусібіч, мов бджолиний рій…
Коли перший голод було вгамовано, бечуани завели дивної тужливої пісні. На знак подяки «провідник» приготував для білих мисливців особливу страву зі слонячого хобота, а потім вирив яму, щоб на ніч покласти в неї слонячі ноги, засипавши їх золою, вугіллям і хмизом.
– Дякую за турботу, – жартівливо вклонився йому Альбер. – Якщо смак відповідає запаху, то страва просто чудова. Александре, Жозефе! Ви такого ніколи не куштували… Це щось божественне!
– Ось бачиш! Твої рани затягуються і без ванни, через два дні від них не залишиться й сліду. Провіантом ми запаслися…
– Ти, здається, забув про слонову кістку!
– Авжеж! Про неї я чомусь не подумав.
– Вага бивнів твого слона понад центнер… Якщо рахувати по п’ятнадцять франків за кілограм, вийде півтори тисячі.
– Ти забув про витрати на перевезення.
– Помиляєшся, я все врахував, друже. Бивні другого слона, якого убив носоріг, мають не меншу цінність. Третього ми ще розшукаємо… Тепер щодо перевезення. Чотири бивні ми акуратно нав’ючимо на своїх коней і залишимо на зберігання на найближчій торговій факторії. А повертаючись, купимо там же фургон.
– Що ж, звучить непогано. А припаси на зворотний шлях? – запитав Александр.
– Поглянь, що роблять наші чорношкірі брати, – Альбер показав приятелю на тубільців, які саме нарізали залишки слонового м’яса на тоненькі смужки. – Вони порозвішують це м’ясо на гілках на осонні й залишать так, доки воно цілком висохне. Це те, що в тутешніх краях називається «бельтонґ». Поглянь, як уважно спостерігає за ними Жозеф, переймаючи досвід…
Після того, як зі справами впоралися і надворі посутеніло, бечуани розклали багаття, щоб відлякати хижаків, а європейці обляглися на ніч неподалік від ями, в якій умлівали до пори слонові ноги.
– Час би вже й подрімати! – позіхаючи, мовив Альбер де Вільрож. – Сподіваюся, сон відсвіжить і збадьорить нас після такого важкого дня…
Де там! Не минуло й двох годин, відколи в таборі всі поснули, аж раптом зовсім поруч, у сусідньому переліску, почувся страшенний шум.
Наші французи враз посхоплювалися на ноги, похапали зброю і зайняли оборонні позиції. Стриножені коні занепокоїлися. Незабаром причина переполоху з’ясувалася.
Розділ 5
Надворі ще панувала глупа ніч – до світанку залишалося близько трьох годин.
Власник халупи, якого звали Клаас, недарма називав своє житло собачою будкою. Кілька збитих нашвидкуруч дощок, щілини між якими абияк позатикані сумішшю глини з просяною соломою, напівструхлявіле пальмове листя – покрівля, ото й уся архітектура. Меблі для помешкання були також нівроку: замість стільців – черепи буйволів з рогами-підлокітниками, за стола правив
