раптом голос матері, що пролунав зовсім поряд, пробудив його від космічних мрій.
– Ну як? Подобається чи ще не знаєш?
– Скоро взнаю, – мовив Макс. – Це схоже на макет із вітрини крамниці іграшок.
– Можливо, – всміхнулася мати. Коли вона всміхалася, її обличчя нагадувало Максові блідий відбиток личка його сестри Ірини.
– Тільки не кажи цього батькові, – попросив хлопець. – Онде він іде.
Максимільян Карвер повернувся з двома кремезними перевізниками, вбраними у комбінезони, на яких проступали плями від жиру, сажі та ще якогось невідомого мастила. Обидва мали розкішні вуса, а на головах у них красувалися матроські шапочки, наче це було їхнє професійне вбрання.
– Це Робін і Філіп, – пояснив годинникар. – Робін відвезе валізи, а Філіп нас. Згода?
Не чекаючи згоди членів родини, здоровані підійшли до купи валіз і – без найменших зусиль – підхопили найважчі. Макс дістав свого годинника й подивився на циферблат з усміхненими місяцями. Була друга година дня. Старий станційний годинник показував пів на першу.
– Станційний годинник відстає, – пробурмотів Макс.
– От бачиш! – радісно озвався батько. – Ми щойно приїхали, а вже маємо роботу.
Мати злегка всміхнулася, як завжди, коли Максимільян Карвер виявляв надмірний оптимізм, але в її очах Макс побачив тінь смутку і те дивне осяяння, яке змалку змушувало хлопця вірити, що його мати здатна передчувати майбутнє, про яке інші навіть не здогадуються.
– Все буде гаразд, мамо, – мовив Макс і одразу збагнув, що бовкнув дурницю.
Мати погладила його по щоці та знову всміхнулася.
– Авжеж, Максе. Все буде гаразд.
У цю мить Макс відчув, що на нього хтось дивиться. Він швидко обернувся й за ґратами одного з вікон станційного приміщення побачив здоровенного тигрової масті кота, який втупився в Макса, мовби читаючи думки хлопця. Кіт зморгнув і в один стрибок (виявивши при цьому неабияку для такої тварини спритність, хоч би хто він був, кіт чи не кіт) опинився біля маленької Ірини й потерся спиною об щиколотки її біленьких ніжок. Дівчинка нахилилася, щоб погладити кота, який лагідно мурчав. Узяла його на руки, і кіт дав їй себе заколисувати, ніжно облизуючи пальці дівчинки, яка усміхалася, мовби зачарована твариною. З котом на руках Ірина наблизилася до рідних.
– Ми щойно приїхали, а ти вже схопила якусь тварюку. А раптом на ній паразити? – з неприхованою відразою мовила Алісія.
– Це не тварюка. Це кіт, і його кинули напризволяще, – заперечила Ірина. – Мамо!
– Ірино, ми ще й додому не дісталися, – почала була мати.
Дівчинка скривила жалісливу міну, а кіт начеб підтакував їй, солодко нявкаючи.
– Він може жити в саду, будь ласка…
– Це товстий брудний кіт, – втрутилася Алісія. –
