родина зі всіх світів.
– Христос раждається! – привітався до пришельця, котрий неначе прикипів до Василевих образів. – Чи він не розуміє по-нашому?
Стефко злегка штовхнув його, приводячи до пам’яті:
– Відповідай, матолку. А може, він не віруючий? У нас у селі таких нема.
Гість стрепенувся і враз витяг з-під поли своєї чудернацької шуби тонку, як стебло, кінцівку, трясучи нею ваговиту Василеву правицю:
– Синьйор Василь. Я так чуть-чуть. Українська мова. Я дивитись ікони. Я знати історія. Моя родіна – Флоренція. А не знати автор. Ікона – геніально. Перфекто. Бравісімо. Школа Рафаель. Колекція Ватікано?
Виглядало так, що цей земляк Мікеланджело вірив у те, що говорив. Від цього Василь уже й не знав, хто тут – юродивий. Виглядало так, що він таки справді не тутешній. А може, й справді – італієць?
– Я маестро, – не вгавав незнайомець. – Моя робота – Лувр. Моє ім’я отут. Візит карт. Інглиш, Ескізі. – Він витяг візитну картку і похапцем протягнув господареві.
Василь уважно вчитувався у наведені титули дійсного члена Римської академії мистецтв, яким був цей пан на ім’я Бранделлі.
– Що то є сон у Різдвяну ніч? – Бентегу від гостя перейняв і господар.
Але флорентієць ходив по хаті, як по музею, крутячи головою на всі боки, ковзаючи проникливим поглядом по усіх стінах, з яких на нього споглядали Ісус та Марія, а також цілий сонм апостолів, євангелістів і великомучеників. Йому справді здавалося, що у цій прикарпатській глухомані, забутій Богом і людьми, він втрапив у райські світлиці Ватиканського музею із його предвічними, як коляда за вікном, шедеврами світового мистецтва. Метушливий італієць у цю мить справляв враження людини, що кривить душею, – то було б останнє заняття, яке він влаштовував би у селянській українській хатині. Він справді переживав шок захоплення, причому цілком професійного, яке й приснитися не могло йому у цьому склепінні, схожому своєю первозданною вбогістю й одухотвореністю на Віфлеємські ясла.
– Я мало знати. Я не знати автор, – бідкався речитативом, як дяк із наруччям Псалтиря. – Ху із автор, містер Васіліус?
Василь не знав, що казати, хоча він ніколи не казав неправди, коли вона не була рятівною. Та й який сенс йому кривити душею перед цією цілком відкритою і захопленою душею італійського художника:
– Та то я щось такого… Сам. Так, для себе. Для свого храму, у якому я тут живу. Не сам. Із дітьми. І з Богом.
Оторопілий гість переводив погляд з картин на господаря і знову на ікони. І було видно, що він не знає, чому більше дивуватися – цим шедеврам, що сипали естетичним сяйвом на приголомшену свідомість флорентійського художника, чи з’явленого, як не від світу цього, українського самородка, рукотворні святощі якого спонукали здригнутися людське і професійне єство приблудного земляка Мікеланджело.
У цій дивній і спотвореній моральними покручами країні він раптом
