жовтневого дня Яць із Лесем мирно коротали час після обіду, коли до них ввалився розбурханий Філімонович.
– Господи Боже мій! – заволав піп прямо з порога. – Виговський – зрадник!
– Шо? Ти чи просфори переїв? – зневажливо запитав Яць. – З чого ти таке взяв?
– Щойно на Соборній площі зачитали грамоту його пресвітлої величності Олексія Михайловича, у якій сказано, що Виговський зрадив хресне цілування великому цареві! Господи! Якове Даниловичу, – на москальський манір звернувся піп, – тепер війна буде!
Яць поглянув на Леся, а потім співчутливо заговорив:
– Отче Максиме, ти краще сядь і заспокойся. Лесю, налий панотцю чарочку!
Максим присів, випив чарку. А коли заспокоївся, то розповів, що в Ніжин прислана царська грамота, у якій перелічені всі гріхи та злохитрі промисли Виговського: союз із татарами, розгром Пушкаря, спроба вигнати воєводу Шереметєва з Києва та союз із Річчю Посполитою. Загалом усі дії гетьмана задля збереження незалежності України цар вважав прагненням «церкви Божі розорити і вас, єдиновірних православних християн, з-під нашої високої руки відігнати й учинити у вічному поневоленні в ляхів і татар». Тому Виговський з Івана Остаповича перетворився на зрадника Івашку, і цар Олексій наказував українцям чинити збройний опір власному гетьманові та його однодумцям. Розповівши цю новину, Максим пустився у філіппіку, поливаючи гетьмана брудом. Проте Лесь помітив, що піп прискіпливо дивиться на Яця, немов намагається прочитати його думки. Кулябка лише співчутливо слухав і згідно кивав, наче поділяв усі ремствування попа. А коли Філімонович пішов, то в задумі запалив люльку, забувши, що Ганнуся забороняє йому курити у світлиці.
– Ця грамота означає лише одне: цар оголошує козацтву війну під вигаданим приводом – зрада гетьмана. А Філімонович – рідкісна гнида, – відверто мовив Яць. – Від однієї згадки про царя він верещить, як свиня за кнурами. Воно й не дивно: два роки тому в обхід покійного Хмельницького він випросив у царя села Воловиці та Степановки у володіння. А коли навесні їздив за дорученням Виговського в Москву, то теж отримав у дар багато грошей та соболів. А на зворотному шляху його перестрів покійний Пушкар, гарненько відлупцював та всіх соболів відібрав. А так йому й треба! Філімонович дуже відданий царю, бо дуже любить гроші, яких той для нього не шкодує. Тож будь украй обережним і відверто при цій гниді своїх думок не виказуй.
– Але чому ти тоді з ним товаришуєш, якщо він прихильник царя? – обурено запитав Лесь, бо від хрещеного знав, що смута Пушкаря й Барабаша почалася із заохочення царя, проте волів про це мовчати. – Чому в себе вдома приймаєш?
– А тому шо мені тут жити треба! І вам з Ганнусею теж! То навіщо мені вороги? І не тобі мені дорікати чи вказувати, з ким я маю водитися, а з ким ні! – вибухнув Яць. А потім скривився, мов кисличку з’їв. Трохи поміркувавши, старий швидко заговорив: – Лесику, я ж такий дурний був! У своєму житті ніколи й гроша зайвого за душею
