Проте він поклався на удачу й поквапився в містечко, давши гак на схід, щоб не потрапити в полон до москалів, які, ймовірно, рухалися туди з боку Пирятина.
Майже біля Варви Лесь зустрів роз’їзд козаків. Хлопець не став тікати: може, це свої. Але п’ятеро вояків оточили його, тримаючи під прицілом пістолів. Вочевидь, вони нишпорили місциною, сподіваючись схопити «язика». Уперед виїхав літній козак та незворушно запитав:
– Ти хто такий?
– Моє ім’я – Олександр Якимович, родом я з Ніжина, – обережно відповів Лесь.
– А що ти тут робиш?
– Їду до полковника Гуляницького. Він наказав усім, хто здатен тримати зброю, іти в його військо. А ви, хлопці, за кого – за своїх чи до царя в холопи записалися? – вкрадливо запитав Лесь у надії, що це свої.
– Так ти гетьманський мисколиз! – презирливо вигукнув літній козак.
– Краще бути гетьманським мисколизом, ніж кацапським холуєм, як ти! – відрізав Лесь, зрозумівши, що потрапив до ворогів. – І не соромно вам, козакам, проти своїх братів зброю піднімати за наказом воєвод? Хіба ви забули про честь, що зрадили Військо?
– Ти, щеня, будеш мені дорікати? – насмішкувато запитав козак та, під’їхавши до Леся ближче, навідмаш вдарив його руків’ям нагайки. Але хлопець спритно ухилився, нагнувшись до холки свого коня, одночасно пришпоривши його. Тварина зірвалася з місця. Позаду пролунали постріли, і Лесь іще нижче пригнувся, розуміючи, що головне – втекти.
Лесеві не пощастило: підстрелили його коня. Бідолашна тварина аж перекинулася на скаку, а сам він полетів шкереберть на розмоклу від осіннього дощу землю, боляче вдарившись плечем. Лесь швидко схопився і, невідомо на що сподіваючись, відчайдушно побіг під захист найближчого гаю. Але його наздогнали та оточили.
– Що? Втік? – запитав той самий літній козак, насмішкувато оглядаючи Леся, який важко дихав. – В’яжіть його, а потім обшукайте.
Один з козаків боляче викрутив Лесеві руки, зв’язав і почав обшукувати. А знайшовши за пазухою листи, розгорнув перший і прочитав уголос. Це був лист до Гуляницького, яким Яків просив полковника прийняти небожа до себе джурою.
– Отже, ти не брехав нам, хлопче, – мовив старий козак. – Що ж, ходімо з нами до кацапів, яких ти так зневажаєш, і там розповіси все, що знаєш, більш докладно.
– А він багато може розповісти, – мовив козак, який обшукував Леся. – Його дядько шпигує на користь Гуляницького, бо в цьому листі…
Несподівано щось бахнуло, свиснуло, і Лесь відчув, що йому на обличчя бризнула якась рідина. Хлопець з нерозумінням поглянув навколо себе й побачив, що козак, який читав листа, лежить з простріленою скронею. «Господи Боже, це ж його кров! – уторопав Лесько, відчувши на губах солоний присмак крові. – Фу!» Він ледь здолав нудоту і, замість того щоб упасти долілиць, рятуючись від куль, почав плюватися, а потім терти обличчя об плече, намагаючись витерти чужу кров. І, як на гріх, потерся об забруднене багнюкою.
А навколо Леся спалахнула сутичка – хтось оточив загінчик,
