й почувся голос – нетерплячий, м’який, трохи захеканий:
– Алло, міс Ріджвей? Ліннет!
– Джекі, люба! Сто років тебе не чула!
– Знаю. Це жахливо. Ліннет, страшенно хочу з тобою зустрітися!
– Любонько, ти не могла б сюди під’їхати? Хочу показати тобі свою нову забаву!
– Це я й хочу зробити.
– Тоді негайно сідай у потяг чи машину.
– Гаразд, я приїду. У старому пошарпаному двомісному автомобілі. Купила його за п’ятнадцять фунтів. Часом їздить прекрасно, але примхливий. Якщо я не встигну до полуденного чаю, значить, авто капризує. Бувай, солоденька.
Ліннет повісила слухавку й попрямувала до Джоанни.
– Це давня подруга Жаклін де Бельфор. Ми вчилися разом у школі при монастирі в Парижі. Жахливо невезуча особа. Її батько був французьким графом, а мати – американка, з Півдня. Батько втік з якоюсь жінкою, а мати втратила всі свої заощадження під час кризи на Волл-стрит. Джекі залишилася зовсім без грошей. Не знаю, як їй вдається триматися на плаву впродовж останніх двох років.
Джоанна полірувала свої яскраві криваво-червоні нігті, скориставшись подушечкою з набору для манікюру своєї подруги. Потім схилила голову набік, прискіпливо оцінюючи результат.
– Любко, – протягнула вона, – хіба це не надто виснажливо? Якщо в моїх друзів трапляється якесь нещастя, я відразу ж відмовляюся від них! Може, це й безсердечно, але рятує від стількох неприємностей! Вони постійно хочуть позичити грошей або відкривають кравецьку майстерню, і тоді треба купувати в них жахливий одяг. Або ж вони розмальовують абажури чи шарфи в техніці батик.
– Тож якщо я втрачу всі гроші, ти наступного дня мене покинеш?
– Так, люба, звісно. У нечесності мене не звинуватиш. Мені подобаються лише успішні люди. І зауваж, такі майже всі, просто багато хто не хоче цього визнати. Вони кажуть, що «більше не можуть терпіти Мері, Емілі чи Памелу. Проблеми зробили її такою озлобленою та своєрідною, бідолашна!».
– Джоанно, ти така жорстока!
– Ні, я просто меркантильна, як і всі.
– Я не меркантильна!
– Зі зрозумілих причин! Тобі не обов’язково бути корисливою, коли приємні американські опікуни середнього віку щокварталу виплачують тобі величезне утримання.
– Але ти помиляєшся щодо Жаклін, – запевнила Ліннет. – Вона не п’явка. Я хотіла допомогти їй, але вона не дозволила. Вона збіса горда.
– Чому ж вона так поспішає тебе побачити? Б’юсь об заклад, їй щось потрібно! Почекай – і побачиш!
– Вона була дуже схвильована, – визнала Ліннет. – Джекі завжди себе надто накручувала. Якось порізала одного ножем.
– Любко, як цікаво!
– Хлопець тоді мучив собаку. Джекі сказала йому припинити, але він відмовився. Вона відтягнула й струснула його, але він був набагато сильніший, тому врешті вона витягла ніж і штрикнула його. Розгорівся страшний скандал.
– Можу уявити. Це й слухати страшно!
У кімнату ввійшла покоївка Ліннет. Пробурмотівши слова вибачення, вона витягла
