у вміння виховати дітей хорошими людьми і в те, як саме ці діти знайдуть своє призначення в житті, як реалізуються та чи зуміють у найважчих випробуваннях зостатися собою.
Власне від мами в Ірени і була ота інтелігентність, уміння зоставатися собою та любов до книжок і мистецтва. Дивом зберегла це у собі до найповажніших років. Напевно правда, що закладене в дитинстві залишається з людиною на все життя. Шкода тільки, що найщасливіші роки життя Ірени промайнули саме в юності. Тоді, коли ще й не вмієш по-справжньому оцінити щастя, яке тобі дається. Але хтозна. Можливо, саме оте, закладене в юності відчуття щастя та радості, і тримало Ірену при житті в усі наступні роки лихоліть та нещасть.
А ще Ірені не дозволяло зрадити саму себе та свої переконання все те, що було закладене у ній роками навчання в першій українській приватній жіночій гімназії. У цьому закладі сестер Василіянок дотримувалися педагогічних та ідейних засад засновника Чину – Василія Великого, а тому у вихованні був присутній «дух лагідності, терпеливості й любові», дотримувалися індивідуального підходу до кожної учениці та зважали на «вроджені здібності при виборі ремесла». Але насамперед дбали про те, щоб вихованки пізнали рідну культуру, мову, мистецтво і щоби щиро любили народні звичаї, обряди та традиції. При гімназії діяли історичний, математичний, філологічний та природничий гуртки, а ще було засновано етнографічний музей. Його збірка складалася з предметів українського мистецтва – вишивки, писанок, кераміки, одягу, тканих килимів і різьблених дерев’яних виробів. Таке виховання добре поєднувалося з любов’ю Ірени до мистецтва, а особливо з її прагненням навчитися професійно малювати. Вона навіть почала брати приватні уроки в художниці Стефанії Ґебус-Баранецької[10], яка в той час була їхньою викладачкою рисунка. Спочатку, щоправда, то була непроста наука. Доводилося багато та наполегливо працювати над собою і над малярськими або рисунковими роботами, але поступово Ірена почала звикати, праця стала дарувати задоволення, і дівчина все дужче переконувалася в тому, що дійсно прагне стати художницею. Пані Стефанія мала правдивий дар доброго викладача, й Ірена дуже багато навчилася саме у неї. Все ж таки мистецька школа Новаківського була дуже близькою їй і духом, і колористикою, і світосприйняттям. Не обділив Бог Ірену й правдивим талантом до малювання. Її роботи з кожним наступним заняттям ставали дедалі кращими, професійнішими та досконалішими. Вона навіть почала щиро сподіватися, що незабаром зможе вступити на художнє відділення Львівської політехніки. Треба лише докласти трішки зусиль і попрактикуватися в рисунку та в живописі.
Перше кохання прийшло у життя Ірени несподівано. Познайомилася з цим хлопцем випадково. На уродинах у колежанки, в переддень літа.
Помітила його відразу. Хлопець вирізнявся високим зростом, мовчазністю і тим, що не танцював. Спочатку подумала, що він у жалобі, проте не мав
Стефанія Мефодіївна Ґебус-Баранецька (1905–1985) – українська художниця-графік, учениця О. Новаківського, член Спілки художників України, заслужена художниця УРСР, працювала в царині станкової графіки та ксилографії.
