тримаючись за руки, і відчували, що могли б отак іти хоч світ за очі. Тільки б разом і тільки щоб поряд. Усе це взагалі анітрохи не здалося їм дивним.
Павло ще раз зупинився за кілька кроків від кам’яниці, де мешкала Ірена. Якраз під квітучим каштаном. Стояв і просто дивився на Ірену. Навіть не намагався її поцілувати або ж обійняти. Лише обережно гладив маленьку дівочу долоньку, тоді раптом низько нахилив голову і поцілував пальці, які ледь затремтіли від доторку його теплих губ.
Ірена глибше вдихнула повітря і відчула, як від повноти щастя їй на очі навертаються сльози. Не розуміла, що з нею, де вона і чому мало не плаче, але їй було так солодко і так млосно, що мимоволі паморочилося в голові та хотілося, щоб так тривало дуже довго.
Павло підвів голову. Не сказав нічого. Лише так само ніжно та обережно торкнувся пальцями її щоки та стер мокрий слід на щоці.
Вона таки плакала і навіть не помічала цього.
– Ти така гарна… Ірена, Ірена, Іреночка… – Павло ніби пробував на доторк і смак її ім’я. – Якби не пішов сьогодні на уродини, то міг би ніколи тебе й не зустріти.
Вперше звертався до неї на «ти», але це було так природно і так логічно, що Ірена навіть не відчула дискомфорту чи опору. Їй узагалі не вірилося, що вони познайомилися лише декілька годин тому. Здається, зналися одне з одним цілу вічність.
Вона зловила в погляді Павла мимовільне захоплення нею і таке ж гостре відчуття повноти щастя, як у ній самій. Невже це справді відбувається з нею? З ними обома? Боже, невже нарешті справді сталося щось особливе?
Ірена спробувала щось сказати Павлові. Мимовільний порух губ, глибший подих і розуміння, що слова зайві. Їм справді було неймовірно гарно поряд і ще дуже хотілося немов крила широко розкинути руки й полетіти у простір нічного неба.
– Ірцю, це ти? – раптом Ірена почула голос мами, яка саме зараз визирнула з вікна їхнього помешкання і намагалася щось роздивитися в темряві літньої ночі. – Йди вже додому, дитино! З ким ти там стоїш?
Ірена похапцем звільнила руку, одним порухом рамен скинула з плечей маринарку Павла, швиденько віддала її йому й одразу ж на крок відступила від нього.
– Боже, я ж геть забула, що мама наказувала мені не запізнюватися. Хоч би тато вже спав. Він мене вб’є!
Павло заслонив їй дорогу.
– Хочеш, скажу твоїй мамі, що це я тебе затримав, і попрошу вибачення.
Дівчина широко округлила очі.
– Нащо? Боже збав. Тільки гірше зробиш. Стій тут. Я сама з мамою поговорю. Вона в мене хороша. Зрозуміє.
Якось непомітно навіть для самої себе в розмові з Павлом Ірена теж перейшла на «ти».
– Я завтра прийду до тебе, Ірено. – Павло легенько притримав її за лікоть. – Сюди прийду. Під твою кам’яницю. Ввечері прийду. Коли стемніє. Вийдеш до мене?
Ірена зловила погляд Павла, на мить затрималася, щоб покласти свою долоню
