солодкі від соку суниць губи. – Треба було мені з тобою на щось закластися.
– Треба було, – Павло усміхнувся й насипав у її підставлену долоньку ще жменю суниць. – На поцілунок треба було закластися.
Ірена лукаво скосила на Павла очі, знов облизала від солодкого соку губи і тихенько розсміялася. Дурниці він каже. Де б вона на таке закладалася.
Поклавши в рот ще кілька ягідок, Ірена знов усміхнулась Павлові, проте того разу він чомусь не усміхнувся їй у відповідь, лише дуже уважно подивився на неї і промовчав.
Дівчина злегенька повела плечима, дивуючись незрозумілій паузі в розмові, тоді знов зловила губами червону ягідку з власної долоні і розкусила. Солодко-винний смак суниць на губах впереміж із легкими словами.
– Жартуєш, Павлусю! Я на таке не закладаюся. Вигадай щось інше наступного разу. Слухай, я ж тобі не розказала. Мариська сказала мені… Ну, ти ж її знаєш. Я вчора говорила тобі про неї…
Навіть сама себе не слухала і не контролювала, просто визбирувала пальцями з долоні одну по одній ягідки, клала їх собі до рота і щось продовжувала розповідати Павлові несуттєве, зовсім без змісту. Лише очі сміялися до нього щастям, коханням та сонцем.
Раптом він нахилився, зазирнув у її очі, тоді обережно провів кінчиками пальців по її солодких від соку суниць губах. Замовкла на півслові. Лише серце хронометром лічило удари пульсу.
– Павлику, що ти… робиш…
Вона замовкла. Серце ледь не вистрибувало з грудей. Дивилася у розширені темні зіниці Павла і тонула в них, тонула, тонула… Тонула з головою, до самого дна, до втрати здатності дихати і без надії та бажання порятунку. Так тонуть у вирі радісних емоцій чи в хмільному сні.
Хитнулася Павлові назустріч і раптом відчула його гарячі губи на своїх устах. Поцілунок зі свіжим смаком солодких суниць на губах увібрав у себе жар сонця, дурман літніх трав та силу давно тамованого бажання.
Цілувалися, як божевільні. До самозабуття, до завороту в голові, до самозречення і непам’ятання самих себе. Так ніби це був не перший, а останній їхній поцілунок. Як політ у прірву чи дорога в рай. Нікого й нічого поза цим поцілунком і поза ними та їхнім коханням. Навіть не помітили, як суниці з паперового пакета випали з рук, розсипалися по землі й загубилися десь у густій траві біля їхніх ніг.
Пообідня спека, жар губ, солодке запаморочення в голові, розімлілі від спеки тіла і бажання спраглих до кохання вуст. Нікого й нічого поза ними та їхніми почуттями.
Літня гроза ледь не застала Ірену з Павлом ще на Високому Замку, вже поверталися додому з Кайзервальду та від Лисої гори. Помітили негоду лише тоді, коли зірвався сильний вітер і на землю впали перші важкі краплі дощу. Спочатку просто йшли швидким кроком униз, потім узялися за руки і побігли чимдуж, проте доки добігли до крайніх будинків Левової вулиці[22], дощ уже періщив як з відра, а вони змокли до останньої нитки.
Заховалися
Левова вулиця – стара назва вул. Князя Лева. Сучасна назва з 1950 року.
