йому стражник, за чиєю спиною він їхав, – а що ти накоїв?
– Накоїв? – тупо перепитав Юстин. – Я… а хіба мене – не в солдати?
– Ні-і, брате, – гмикнув старший, той самий, що привіз за поясом згорнутий у рурочку папір. – Тебе за спеціальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у таверні?
– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотів Юстин.
– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин їхав за спиною.
– Наша справа доставити… Ну що, рушаємо?
І вони знову поскакали, і Юстин усе намагався збагнути, звідки на нього могла впасти біда – але його підкидало на кінському крупі, і думки збивалися, ніби масло в масничці.
Було вже темно, коли в’їхали в місто.
Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин ступив через поріг – і зупинився; кімната була повна народу, і всі обличчя обернулися до прибульця.
За його спиною скреготнув засув.
– Іще один, – сказав хтось.
– Хлопче, ти чий?
– Юстин я, – хрипко сказав Юстин. І переступив з ноги на ногу.
– Ну, так заходь, – сказав смаглявий хлопець, на вигляд років двадцяти. – Всі ми тут… такі. Не бійся, заходь.
Уздовж стін кімнати тяглися лавки. Дехто лежав, закинувши ногу на ногу, хтось сидів на підлозі, на купі соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вільному місцю на лавці біля себе:
– Іди, сядь…
З-під долоні його вискочив багатоногий домохранець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець байдуже нігтем скинув пискуна в щілину; Юстин здригнувся – він терпіти не міг домохранців. Гидував.
– Мене Акіром звуть, – сказав смаглявий хлопець. – Я сільський, але в місті найнявся водовозом… Так мене просто з вулиці заграбастали. Сьогодні вранці.
– А за що? – запитав Юстин, озираючись. Обличчя навколо були молоді й не дуже, налякані й байдужі, похмурі й відчужені. Один хлопчик років тринадцяти сидів, забившись у куток, і тер кулаками очі.
Акір пирхнув:
– За що, за що… В армію коли беруть – хіба питають за що?
– А нас хіба в армію? – обережно запитав бородатий чоловік із лавки навпроти.
– А куди? – поблажливо гмикнув Акір.
– Я чув, – сказав Юстин, – що мене за спеціальним наказом…
– Багато в голову про себе забрав, – пирхнув огрядний юнак із дуже блідим обличчям, яке не знає засмаги. – Просто зараз! Будуть на всякого селюка спеціальний наказ складати…
В’язні загомоніли:
– А що…
– Сам селюк…
– В армію, це точно… Князь закликає…
– Не в армію! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, намісник є…
– А я хіба кажу, що Червонобровий?
– Червонобровий…
– Червонобровий об’явився! – вагомо заявив Акір.
