Господар колодязів. Марина и Сергей Дяченко

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Господар колодязів - Марина и Сергей Дяченко страница 16

Господар колодязів - Марина и Сергей Дяченко Світи Марини та Сергія Дяченків

Скачать книгу

прибрав долоню, заздалегідь знаючи, що побачить гордовитий профіль із кривим, як у відьми, носом – профіль мертвого тепер Червонобрового.

      Він помилився. Монета впала одиничкою догори.

      Частина друга

      На возі жовто-рожевою гіркою лежали яблука. Окремо – гігантські, з тих яблунь, де танцювали по весні ельфуші. Окремо – звичайні, але теж дуже великі, чисті, без єдиної червивинки. Світало; Юстин виїхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.

      Наближалася осінь. Шкапа, позичена у сусідів із хутора, прекрасно розуміла, що Юстин їй не господар і поганяти батогом не має права, а тому йшла непоквапно – Юстин ніколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовірно, якраз таким прогулянковим кроком вони і походжають…

      На передку воза погойдувався ліхтар. Жовте світло його впліталось у сірі сутінки дня, що наближався.

      Перед в’їздом до міста Юстин зупинився біля колодязя. Умився; мозолясті долоні майже не відчували дотику багатоденної жорсткої щетини.

      …Попервах він усе коптив скельця, накладав саморобні замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рівний білий круг, і щоразу залишався на тому самому місці, тільки одного разу, зопалу виклавши всі відомі йому заклинання, при погляді на сонце відчув ніби удар по потилиці, впав і не відразу підвівся.

      Дід спершу вмовляв його і втішав. Потім мовчав, удаючи, що нічого не сталося. Потім – це сталося після чергової спроби Юстина подивитися на сонце крізь заговорене скло – дід раптом збожеволів. Він, хто ні разу в житті не підвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався і навіть замахувався на Юстина.

      Юстин став цілодобово пропадати на березі, у полі або в саду. Засинав на голій землі, підхоплювався від дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Він виходив у поле, намагався приманювати ельфушів; ті зліталися, зачувши манок – та, ледве угледівши Юстина, кидалися врозтіч.

      Дід затих. Перестав сварити Юстина, узагалі перестав із ним розмовляти. Сильніше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осінь…

      Юстин важко виліз на віз, погасив ліхтар. Було вже зовсім світло, слід було поспішати – але Юстин раптом відкинувся назад, ліг, закинувши руки за голову, просто на яблука.

      Білі яблука були холодні, ніби з льоду. У крапельках роси.

      Рожеві яблука здавалися теплими, їхній дотик був – як дотик живої шкіри.

      Юстин лежав на яблуках і дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нині яблучка?» І витягнуті вперед губи, масні та червоні, які щойно цілувалися з мащеною пампушкою…

      Юстин знав, що мине рік, два – і Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати…

      Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися.

*

Скачать книгу